Віра Церкви (50): ізраїльський народ – праобраз нового союзу
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична конституція Другого Ватиканського Собору про Церкву Lumen Gentium означила Церкву як Божий народ, що є водночас історичною реальністю та богословською категорією. У сьогоднішньому епізоді поглянемо на особливості Божого народу, який бере початок зі Старого Завіту.
Особливості богообраності
У розмові з самарянкою Ісус каже, що спасіння походить від юдеїв (Ів. 4,22). В основі цієї фрази знаходиться засаднича категорія історії спасіння – вибраність. «Небо й небеса небес, земля й усе, що на ній, усе належить до Господа, Бога твого. А все ж таки прихилився Господь до твоїх батьків, щоб їх полюбити, і вибрав вас, їхніх пізніших потомків, з-поміж усіх народів, як оце нині й сталося» (Втор. 10,14-15), – звертається Господь до Ізраїлю. Щоби вступити в діалог з людством, Господь обирає Ізраїльський народ наче свого посла, якому повинен надати офіційну інвеституру, яка і позначала обрання. Спочатку це відбувається через обітницю, дану патріархам, починаючи з Авраама, а відтак через Мойсея, подію виходу з єгипетської неволі та через події, які відбулися на горі Синай, де Господь сказав: «Ви будете в мене царством священників, народом святим» (Вих. 19,6).
Вибраність – це не привілей, не підтвердження етнічної чи соціокультурної вищості окремого народу, як можна подумати на перший погляд. Ми знаємо наскільки небезпечним є таке розуміння, яке присутнє, зокрема, в ідеології «Русского мира», яка зухвало поширює через культуру, філософію та богослов’я ідею богообраності та месіянськості одного народу. Така хибна інтерпретація не лише отруює імперіалізмом та вводить у суспільну свідомість анестезію шовінізму, а й спотворює Боже слово, та Євангеліє, зокрема. Натомість Мойсей проголошує Ізраїлю: «Не тому, що ви численніші від інших народів, полюбив вас Господь і вибрав вас, ви ж бо найменший з усіх народів, – а з любові до вас» (Втор. 7,7-8). Отже, вибраність Ізраїлю – це акт любові, благодать, ба й завдання. Цей народ мав бути для народів землі вісником Бога і Його волі. Існування Ізраїлю пов’язане з місією бути маяком для інших народів, місцем Божої присутності у світі, з якого можна було побачити і пізнати, що там перебуває Бог. У Старому Завіті Ізраїль представлений як народ першого завіту між Богом та людьми. У цьому сенсі Христос пов’язаний з вибраністю Ізраїлю, і Його місія починається саме з цього народу, щоб звіщати йому месіанське Боже Царство – Новий Завіт між Богом та людиною, розширюючи горизонт Доброї Новини на всі народи.
Завдання Божого народу
Для того, щоб окреслити поняття народ, у івриті використовували два слова: goy і am. Перший термін (в Біблії зустрічається 561 раз у множині) позначає стабільну соціальну структуру та зазвичай використовується для окреслення іноземних, поганських народів. Натомість слово am (в Біблії зустрічається 1826 разів у однині) вказує на кровну спорідненість та здебільшого позначає Ізраїль як Божий народ. У грецькому перекладі Біблії ми також знаходимо два слова: laós, яке зазвичай перекладається як народ Божий, і слово ethnè, яке у множині зазвичай застосовується до поганських народів. Вже з цього лінгвістичного позначення видно, що з давніх-давен відчувалася потреба в особливому слові для вираження ідентичності Ізраїльського народу, відмінного від інших через своє покликання, дане їм Богом. Завдяки національному досвіду термін народ Божий набув істотного релігійного значення в історії спасіння, і в Новому Завіті він застосовувався до Церкви, яку установив Ісус Христос.
У Старому Завіті народ виражає спільноту людей, пов’язаних родинними зв’язками і однаковим походженням, зі спільною мовою, культурою та історією. З цієї причини народ Божий відповідає єврейському розумінню народу як сім’ї, роду чи спорідненості. Ідентифікувати себе у такий спосіб означає визнати, що ти є родом, приналежним до Бога (YHWH), є з Ним ріднею. У Старому Завіті ми знаходимо чимало підтверджень цього, де Ізраїль описується як «дитина», «син», «родич», «первенець», «спадкоємець» (пор. Втор. 14,1; Вих. 4,22; Пс. 33,12). У книзі Второзаконня ми знаходимо конститутивні складові Ізраїльського народу: бути святим і «освяченим» народом, об’єктом Божої любові, зберігати протягом тисячі поколінь завіт між Богом та народом для тих, що Його люблять і пильнують Його заповіді, а також дотримуватися обітниці, яку дали батьки народу (Втор. 7,6-9). Однак через те, що в історії перший завіт зазнав невдачі, пророк Єремія вказує на оновлене формулювання завіту, який дозволить Ізраїлю бути «народом Божим» в особистісному, внутрішньому сенсі, оскільки Господь буде записаний у них на серці (Єр. 31,33). Цей «новий завіт» реалізувався в Ісусі Христі.
Всесвітня місія ізраїльського народу
Основоположне покликання Ізраїльського народу полягає в тому, щоб бути вірним завіту з Богом та звіщати Бога іншим народам. Ці завдання неодноразово наштовхувалися на перешкоди. Як наслідок, протягом своєї історії Ізраїлю завжди доводилось боротися з двома дестабілізуючими факторами: тиском з боку навколишніх народів і нерозв’язним внутрішнім конфліктом. У цьому контексті показовою історією є розповідь про пророка Йону, який жив за часів царя Ізраїлю Єровоама II (бл. 786-746 рр. до Р. Х.). «Слово Господнє надійшло до Йони, сина Амітая: “Встань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього, бо злоба їхня піднялася до мене”», – так розпочинається книга Йони. Господь посилає Йону до іншого народу, щоб той навернувся і Господь дарував поганам милосердя. Натомість пророк нічого не відповідає і тікає від своєї місії в протилежному напрямку, розпочинаючи у такий спосіб абсурдну спробу сховатися від Господа. Образ Йони показує проблематику покликання Ізраїлю. Цей неохочий пророк з одного боку виголошує найпрекрасніші сповідування віри, кажучи: «Я – єврей і почитаю Господа небес, що сотворив море й землю»; або: «Знав бо, що ти – Бог милостивий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, й уболіваєш над злом» (Йона, 1,9; 4,2), однак не може прийняти те, що той самий Бог може врятувати від знищення велике нечестиве й корумповане місто Ніневію.
Розуміння універсалістського бачення віри та місії Ізраїльського народу на противагу партикулярному богословському та політичному баченню доводить нам тяглість розуміння народу Божого, яке не обмежується національною складовою. Йдеться про подолання концепції «національного бога», який конкурує з божествами інших народів. З цієї точки зору Бог Ізраїлю по суті був би лише другорядним богом, оскільки був переможений разом зі своїм народом спочатку ассирійцями, а потім вавилонянами, яким допомагали їхні наймогутніші боги. Однак, якщо вороги Ізраїлю – це історичний засіб, який використовує сам Бог, щоб спочатку покарати народ вигнанням за невірність завіту, а відтак повернути його в обіцяну землю, а Єрусалим – це святе місто, де всі народи об’єднаються в мирі, щоб поклонятися Господеві (пор. Іс. 60), то не існує інших богів, Бог – єдиний автор світу та історії (пор. Іс. 45). Історія пророка Йони свідчить, що YHWH є люблячим, милосердним Богом, чиє милосердя поширюється за межі Ізраїлю, охоплюючи все творіння, незалежно від їхнього етнічного походження. Тут Господь практично скасовує різницю між обраним народом, святим народом і поганами; книга Йони дуже близька до Нового Завіту (пор. Мт. 12,40-41; Лк. 11.29-32), де Бог є не лише Богом євреїв, а й Богом поган, бо існує лише єдиний Бог усіх народів.
Книга Йони розповідає, що народ Божий може чинити опір своїй місії, однак не може привласнити її лише для себе. Бог бажає спасіння для всіх, щоб усі визнали себе улюбленими синами і дочками Небесного Отця, єдиним Божим народом. Як Ізраїль був покликаний жити не для себе, а як місце присутності у світі Бога-Творця, так і сьогодні Церква створена не для себе самої, але як Божа присутність, яка дає світло іншим (пор. Мт. 5,14-15). І те, що стосується Церкви як такої, стосується і кожного з Христових учнів. Я не є християнином лише для себе, адже бути християнином означає спричинятись до того, щоб через мене Бог був пізнаний і присутній у світі.
____________________________________
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 9.
S. PIÉ -NINOT, Il Popolo di Dio, (Quaderni del Concilio, vol. 18), Shalom editrice 2022, 8-12.
G. TROTTA, Popolo di Dio // Aggiornamenti sociali, 8-9 (70), 2019, 596-599.
