Віра Церкви (48): Церква – будівля, яка виражає присутність Бога
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична Конституція Lumen Gentium зазначає, що Церкву часто звуть будівлею Божою (пор. 1 Кор. 3,9). В українській мові слово церква позначає як будівлю для звершення богослужінь – храм, так і весь Божий народ, зібраний Богом. У цьому епізоді поміркуємо над цим означенням, щоб краще зрозуміти ідентичність Церкви.
Храм – відображення присутності Бога
У Старому Завіті ідея храму була пов’язана із присутністю в ньому Бога. Задовго до появи Єрусалимського храму присутність Бога серед народу виражалася, зокрема, під час виходу з єгипетської неволі до обіцяної землі. Згодом, після укладення Завіту з Богом, було споруджено скинію (намет) для зберігання Кивоту Завіту. Цей намет-храм з таблицями закону (Десятьма заповідями) був символом присутності Бога серед людей (пор. Лев. 26, 11-12). Згодом цю функцію виконував Єрусалимський храм. Для віруючої особи потрібен храм, який служить для її освячення. Звичайно, Бог присутній не лише в храмі, однак храм сам по собі робить всюдисущість Бога більш виразною. Храм є важливим місцем для духовного зростання та наближення до Бога. Для цього необхідне діяльне бажання людини ступати в напрямку єдності з Богом, щоб не уподібнюватися до звичайних послідовників традиції. Старозавітні пророки докоряли тим, хто, приходячи до храму, не бажали змінювати свій грішний стиль життя, перетворюючи святиню на печеру розбишак (пор. Єр. 7, 4-11).
Новий Завіт відкриває оновлене значення храму. Сам Христос вказав на новий храм – храм Свого тіла (Ів. 2, 19-21). Відтепер Він стає живим храмом, а всі члени Церкви своїм життям покликані творити живий храм Його присутності: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: “Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом”» (2 Кор. 6,16). Іншими словами, Господь оселяється у кожному члені Церкви завдяки Христові (пор. Ів. 1,14), Який, силою Святого Духа, перебуває серед своїх учнів. Апостол Павло пише, що Христос є наріжним каменем Божої Церкви, яку розбудували апостоли (пор. 1 Кор. 3,11) та яка продовжується будуватися членами Церкви (пор. Еф. 2,19-22) мірою їхньої єдності з Христом. Завдяки цій єдності християни стають храмом живого Бога (пор. 2 Кор. 6,16).
Образ небесного Єрусалиму в храмах християнського Сходу
Догматична конституція Lumen Gentium, описуючи Церкву як «житло Бога з людьми» (пор. Одкр. 21,3), пригадує повчання Отців Церкви, які порівнюють її з новим, небесним Єрусалимом. «Самі кам’яні святині, згідно із святими Отцями, є образом цього храму, а в літургії його слушно порівнюють з містом святим, новим Єрусалимом. В ньому ми, мов живі камені, вже на цій землі будуємо духовний храм (пор. 1 Пт. 2,5)», – зазначає соборний документ. Ця містична ідея Єрусалиму повстала з роздумів над текстами Старого Завіту та є образом Небесного Царства (Одкр. 3, 12; 21,1-27), яке приніс на землю Христос. Земний Єрусалим є лише незначним відображенням вишнього Єрусалиму, втіленням раю, однак надзвичайно важливий з огляду на події, що тут сталися протягом історії спасіння. Тому земний Єрусалим займає чільне місце в роздумах над Церквою.
Впродовж історії символізм цього міста був настільки значущим, що його значення «мігрувало» в інші міста, які вважалися його правонаступниками. Наприклад, у Середньовіччі вважалося, що новим Єрусалимом для християн Сходу є Константинополь, оскільки Єрусалим, на відміну від могутньої столиці Візантійської імперії, не зумів розпізнати Месію і не славить правдивого Бога – Ісуса Христа. У цей період Київ також розглядався як другий Єрусалим, оскільки вважався найбільш священним містом у східнослов’янському світі через уподібнення до Константинополя – нового Єрусалиму. Внаслідок такого тлумачення змінювався і вигляд храмів. Головний храм Константинополя – величний собор Святої Софії (грец. Αγία Σοφία) – був яскравим виразником небесної краси та своєрідним джерелом випромінювання духовної енергії міста. В апсиді над вівтарем, де зображено сцени на небі, знаходилася мозаїка найбільшої небесної заступниці – Пресвятої Богородиці, до якої зверталися у богослужіннях: «Стоячи в храмі слави Твоєї, Богородице, себе на небі уявляємо. Ти, Двері Небесні, відкрий нам двері милості Твоєї». Наслідуючи архітектуру Візантійської імперії, київське християнство також славиться собором святої Софії, головним храмом Київської Русі.
Церква – паломниця до небесного Єрусалиму
Догматична конституція Lumen Gentium, порівнюючи Церкву з вишнім Єрусалимом (пор. Гал. 4,26), зауважує, що Церква на цьому світі ще звершує своє паломництво, щоб досягти цього небесного міста. Одним із прикладів, який виражає розмаїття спрямованості Церкви до небесного Єрусалиму, є храм Святої Родини у Барселоні. Його будівництво, яке триває донині, розпочав у 1882 році Слуга Божий Антоніо Ґауді. Інтер’єр храму вражає своїми розмірами та сліпучим релігійним, натуралістичним і поетичним наповненням. Дивовижна атмосфера, здається, огортає кожного відвідувача. Антоніо Ґауді хотів створити справжню «кам’яну Біблію», яку могли б відчитати всі. Для створення нової релігійної архітектури, яку називають натуралістично-модерністською, цей архітектор черпав натхнення зі своїх знань про віру та літургію. За його задумом храм повинен був стати піснею прослави Творця, де кожен елемент репрезентує поетичний рядок хвали Богу, щоб спонукати присутніх до захоплення Вселенською Церквою і благоговіння перед небесним Єрусалимом. Іншим основоположним джерелом натхнення для митця стала природа, яка присутня всюди. За словами архітектора, не треба нічого вигадувати, адже природа вже все написала, а тому оригінальність завжди полягає в поверненні до витоків. Таким чином елементи архітектури храму є також результатом його спостережень за природою. Наприклад, ми не знайдемо тут прямих ліній, адже в природі все структуровано за допомогою кривих. Погляньмо на кілька особливостей цього храму, який спрямовує думки до вічності.
Одним із вражаючих елементів храму є світло. «Слава – це світло. Світло приносить радість, а радість – це ликування духу», – говорив Антоніо Ґауді. Справжня симфонія кольору і світла вражає уяву відвідувачів, які, наближаючись до вівтаря, помітять сім променів, що сходять з вершини склепіння – символ Святого Духа. Ключовою частиною архітектури є неоготична апсида храму, оточена сімома каплицями, що символізують сім скорбот і сім радощів Пречистої Діви Марії. Кожна каплиця прикрашена вітражами, які проціджують світло, підсилюючи сакральний характер простору. Апсида спроектована з похилими колонами, що імітують гілки дерева, які органічно підтримують склепіння і нагадують про природу, одне з головних джерел натхнення архітектора. В апсиді, яку прикрашають статуї численних святих, розташований вівтар, що виглядає доволі скромно, прикрашений лише простим розп’яттям. Натомість відвідувач буде вражений великим балдахіном на висоті дванадцяти метрів. Тут також присутні елементи природи: терновий вінець, колосся пшениці як символ Євхаристії, а також тварини: саламандри, хамелеони, равлики…
Зовнішній вигляд храму Святої Родини ще більше вражає своїм масштабом, охоплюючи три фасади та вісімнадцять веж. Від самого початку створення свого твору Антоніо Ґауді усвідомлював, що не побачить кінця запланованої будівлі, а тому залишив вказівки своїм наступникам, щоб кожне покоління архітекторів привносило в будівлю свій власний стиль. Таким чином після його смерті кожна частина базиліки будувалася окремо, одна за одною, поєднуючи нові архітектурні стилі.
Перший фасад присвячений Різдву Христовому, другий – Господнім Страстям, а третій – Божій славі. Перший фасад, побудований між 1894 і 1932 роками, має три великі портали, що виражають надію, віру і любов. Кипарис у центрі між чотирма вежами символізує дерево життя. Завдяки орнаментальним сценам, фасад розповідає про земне життя Ісуса. Стиль першого фасаду відображає природу, життя і творіння. Сюжет фасаду Страстей Господніх, своєю чергою, розподілений на три стадії, починаючи з Тайної вечері. Шість похилих колон утворюють великий портал із п’ятьма арками, у які вставлені скульптури з виразними рисами обличчя, що передають смуток і страждання. Тут показана жорстокість 14 стадій Страстей Христових. Цей фасад виходить на захід, де заходить сонце, коли світло стає тінню, а потім темрявою, і відтак перетворюється на світло, щоб увиразнити елементи Христового воскресіння. Фасад Слави – найновіший з трьох фасадів базиліки (роботи розпочалися у 2002 році), служить головним входом, що веде безпосередньо до нави. Він присвячений небесній славі Ісуса, етапам шляху до Небесного Отця. Антоніо Ґауді залишив повну свободу майбутнім поколінням архітекторів і будівельників, однак включив у нього монументальні сходи, кратер із вогнем, 20-метровий струмінь води, розділений на чотири каскади, що символізують райські ріки з книги Одкровення Івана Богослова. Колони фасаду присвячені семи дарам Святого Духа, семи смертним гріхам і семи чеснотам.
Ще один, далеко не останній, елемент храму Святої Родини стосується веж. Кожна вежа має символічне значення і представляє важливі постаті в християнстві: Діву Марію, апостолів та євангелистів. Центральна вежа, найвища, уособлює Ісуса Христа. Після завершення будівництва її висота сягне майже 180 метрів, що зробить храм однією з найвищих релігійних споруд у світі. Ці вежі призначені для того, щоб привернути погляд до неба, щоб храм, слідуючи наміру Антоніо Ґауді, був мостом між земним і божественним світом. Сукупність веж уособлює небесний порядок, духовну ієрархію та піднесення душі до Бога. Отож храм Святої Родини в Барселоні чудово передає образ земної Церкви, яка ступає до небесного Єрусалиму.
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 6.
M. G. RIVA, Le immagini della Chiesa, (Quaderni del Concilio, vol. 17), Shalom editrice 2022, 33.
