Спогади матері полеглого воїна Романа Колмикова: Ти будеш мамою героя
Світлана Духович – Ватикан
Це свідчення Вікторії Колмикової – мами українського захисника Романа Колмикова, який загинув 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя. Йому було лише двадцять років. Розповідь матері відкриває сторінки життя її сина, які стають частиною новітньої історії України – історії, яку творять люди, що своїми вчинками й жертовністю виборюють майбутнє для наступних поколінь. Далі – пряма мова Вікторії. До її розповіді також долучилася молодша донька Аріна, яка згадує брата та події перших місяців повномасштабного вторгнення.
Пряма мова Вікторії:
Коли Роман загинув, йому було лише двадцять років. Двадцять років ніби й мало, але для того, щоб бути свідомою людиною, розвиватися й глибоко розуміти життя, вік не є найважливішим. Можна і в двадцять бути духовно зрілою людиною з багажем принципів і поглядів, які формують особистість. Про свого сина я завжди кажу й казала йому за життя, що дуже вдячна за те, що він обрав мене своєю мамою. Він для мене – мій учитель. Коли йому було два рочки, ми гралися в кімнаті. Я вийшла на кухню, дорогою зупинилася біля дзеркала й подумала: «Якою ж я буду, коли моєму сину буде двадцять?» Якби тоді мені відкрилася вся правда, я, мабуть, померла б уже в ту мить, знаючи, що нас чекає. Але сьогодні я постійно дякую синові за те, що він показав мені, що таке гідність, честь, принциповість і самоповага. Саме ці речі роблять нас справжніми людьми. І неважливо, скільки ми проживемо. Важливо розуміти, що світ не замикається на нашому «я». Кожен має відповісти собі: хто я, який я громадянин, що зробив для людей і як мої вчинки впливають на тих, хто живе поруч. Кожен, хто віддав життя за Україну, насамперед захищав свою родину, свою землю, пам'ять своїх предків і все, що було для нього найдорожчим. Тому для мене кожен полеглий захисник рівний моєму синові. З повагою і вдячністю я несу пам'ять про кожного так само, як про Романа. Я знаю, що саме цього він би хотів. Він сказав би: «Мамо, це правильно». Мама Героя – це мама кожного захисника. Знаючи їхній подвиг і зберігаючи про нього пам'ять, вона розуміє, що є мамою для кожного воїна.
Він давно зробив свій вибір
Перед тим, як піти у військо, мій син дуже цікавився історією. Ще в п'ятому-шостому класах він постійно розповідав мені про історичні факти, захоплювався і всесвітньою історією, і історією України. У школі дискутував із вчителькою про те, хто, коли й чому переписував історію України. Він багато розмірковував і ще з дитинства свідомо формував свої життєві принципи. Десь у дев'ятому класі він сказав мені, що вступить до університету, але насамперед піде захищати Батьківщину. Готував себе до цього і духовно, і фізично. Він часто повторював: «Мамо, у нашій країні війна. Чому люди так спокійно живуть?» Його боліло, що війна, яка тривала з 2014 року, для багатьох стала звичною. Після одинадцятого класу він вступив до Політехнічного університету, але поїхав проходити відбір до бригади «Азов». Я тихо сподівалася, що він не пройде відбір. Жодна мама не хоче, щоб її дитина опинилася в самому епіцентрі війни. Із двадцяти кандидатів випробування пройшли лише двоє. Після серйозних фізичних, психологічних і медичних перевірок його одразу відправили служити до Маріуполя. На той час у Маріуполі вже точилися бої, і у 2021 році він став учасником бойових дій. Нам майже нічого про це не розповідав. Бувало, зникав на тиждень через ротації. Лише одного разу, коли я була дуже стривожена, зізнався, що приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення перебував на судні «Донбас» і виконував розвідувальні завдання.
Мамо, наш час прийшов
Коли він пройшов відбір до бригади «Азов», у нас вдома виникла велика дискусія. Я дуже його відмовляла. Для мене, як для мами, найважливіше було, щоб мої діти були живі, щасливі й поруч зі мною. Але він доводив, що це його вибір і що для нього він надзвичайно важливий. Я вже навіть підвищила голос. А він подивився мені глибоко в очі й сказав: «Ти моя мама. Я не розумію, як ти можеш не розуміти мого вибору». І мені довелося з цим змиритися. Коли він поїхав служити до Маріуполя, у мене почалася депресія. Я постійно жила в тривозі. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, взагалі не могла підвестися з дивана — ніби відняло руки й ноги. А він зателефонував мені із захопленням і сказав: «Мамо, наш час настав». Перед повномасштабним вторгненням він мав приїхати у відпустку на новорічні свята, але їх уже не відпускали. Та він без дозволу двадцять одну годину добирався додому, щоб провести зі мною та сестрою три дні. Він буквально носив нас на руках. Пам'ятаю, коли він уже збирався виходити з товаришем, приїхала моя мама. Подивилася на нього й сказала: «Ромчику, ти ж саме там, де тебе можуть убити». Він підійшов до мене і промовив: «Ти будеш мамою Героя». Коли він повертався назад, сказав мені: «Мамо, ти ж розумієш, де я перебуваю. Ти повинна бути готовою до того, що може статися все, що завгодно».
Бачиш, сину, я не плачу
І коли мій син загинув у тих пекельних вуличних боях у Маріуполі, я сім місяців шукала його тіло. Російська сторона не віддавала загиблих із Маріуполя, і повернути їх вдалося лише в червні. Коли я знайшла свого сина, то ховала його як воїна. Я заборонила будь-кому виголошувати промову на похованні. Натомість написала звернення до нього у формі вірша. Мій син дуже не любив, коли я плакала. Тому я пообіцяла йому: «Бачиш, сину, я не плачу. Гордо піднята у мене голова. Бачиш, сину, я не плачу. Буду сталевою я». Я пообіцяла не жаліти себе у своєму горі, а з високо піднятою головою нести пам'ять про його подвиг і жити так, щоб він це схвалив. Коли ми говоримо про місію таких людей, то говоримо не про зброю чи силу. Найважливіші – честь, гідність, здатність відстоювати свої права і захищати свою землю. Мій син не йшов на чужу територію й не забирав ні в кого нічого. Він захищав своє. Під час боїв Маріуполь знищували з моря, з неба й артилерією. За весь цей час мені вдалося поговорити з ним лише двічі. Зв'язку майже не було. Пам'ятаю, як він додзвонився, а я тільки кричала: «Ромчику! Ромчику!» А він відповів: «Мамо, я щасливий, що я саме тут. Що я там, де потрібен, де маю бути. Тільки, мамо, будь ласка, допомагай людям, які повертаються з Маріуполя. Ти навіть не уявляєш, що вони тут переживають». Він дуже співчував цивільним. Я знаю багато родин із Маріуполя, спілкуюся з ними. Деякі по 50–60 днів разом із сім'ями виживали в тому пеклі, інші виходили з полону разом із військовими з «Азовсталі». Те, що вони розповідають і що залишилося на фотографіях у їхніх телефонах, неможливо забути. Є речі, після яких уже немає повернення назад. Це коли люди бачать те, чого ніколи в житті не повинні були бачити. Коли на вулицях лежать тіла, а їх роздирають голодні тварини. Коли навколо самі вороги. Коли щохвилини в тебе стріляють. Одна жінка сказала мені: «За 56 днів я звикла до того, що можу померти будь-якої миті. І вже не боялася смерті». І цей солодкуватий запах у повітрі – запах розкладання тіл. Без води, без їжі, без найнеобхіднішого. Коли я побачила ці відео й зрозуміла, в яких умовах вони жили, то усвідомила: навіть втративши найдорожче – свого сина, – я не можу до кінця осягнути масштаб цієї трагедії. Бо ми були у відносній безпеці. Якби я побачила те, що бачили вони, не знаю, як після цього ставилася б до життя. Я безмежно захоплююся цими людьми. Вони перейшли межу, за якою – смерть і нелюдські випробування, але залишилися справжніми людьми. Не втратили здатності допомагати, співчувати, піклуватися одне про одного. Саме це я найбільше ціную в цих людях.
Болюче очікування
Від початку повномасштабної війни з Маріуполем майже не було зв'язку. Щоб син міг зателефонувати, він мав опинитися там, де працював Starlink. Загалом він перебував на правому березі міста, на бойових позиціях, тому за весь цей час ми поговорили лише двічі. Ви тільки уявіть мій стан: ти дивишся телеграм-канали, бачиш, як знищують місто, і не можеш нічого зробити. Просиш про деблокаду, але військові кажуть, що це фізично неможливо. І розумієш, що твоя дитина перебуває в самому пеклі, а ти не можеш жодним чином їй допомогти. Я навіть не хочу передавати свій тодішній стан. Приблизно три місяці свого життя я просто не пам'ятаю. Важила сорок два кілограми, побувала майже в усіх лікарнях Болоньї. Ми тоді були в Італії разом із донькою.
Мій син загинув 16 березня 2022 року. На той час про втрати ще майже не повідомляли. Нам ніхто не сказав, що його вже немає. Ми дізналися про це тільки 6 квітня, коли однокласники й учителі почали писати в соцмережах, що на сайті Президента опубліковано указ про нагородження військових, серед яких Роман був посмертно відзначений.
Аріна – сестра Романа
Я Аріна, молодша донька Вікторії. У перші дні повномасштабного вторгнення ми знали, що мій брат перебуває в Маріуполі – найгарячішій точці, яка вже була в оточенні. Саме я змусила маму виїхати автобусом до Італії, де нас запросили пожити знайомі. З братом тоді не було жодного зв'язку, тому я взяла цю відповідальність на себе. Я знала, що він підтримав би це рішення. Третього березня ми вирушили до Італії, адже ніхто не знав, чи дійде ворог до Вінниці. Брат уперше вийшов на зв'язок лише 12 березня. Від 27 лютого ми нічого про нього не знали. Нас поселили в готелі в селищі Відічатіко неподалік Болоньї. Його власники, Джулія та Мікеле, прийняли нас надзвичайно тепло. Коли брат зателефонував, ми сказали, що вже в Італії. Він дуже зрадів, що ми в безпеці й не бачимо всіх тих жахіть.
Доброта, яка лікує
Мій син попросив показати, що ми бачимо з вікна. Аріна увімкнула камеру, показала гори, а він сказав: «Дивіться, мамо, тільки на красиве… Тут у нас пекло». Саме тому я почала свою розповідь із цієї історії. Те, що ми тоді опинилися в Італії, багато в чому вплинуло на появу цієї книги. Ми зустріли людей іншої національності, але з надзвичайно великими серцями. Коли ми зрозуміли, що Рома загинув, я не пам'ятаю певного періоду свого життя. Та поруч були люди, які не залишили нас самих. Вони підтримували нас, і до того часу, поки ми шукали Рому, ми жили в них. Я ніколи не забуду, як мешканці Відічатіко приносили нам букети з жовто-блакитних троянд і колосків. Незнайомі люди підходили, обіймали мене й говорили: «Я обіймаю твоє материнське серце. Ти — Мадонна». На Великдень ми прийшли до костелу. Я тихенько сіла в куточку, а священник під час проповіді сказав: «Я дуже пишаюся своїми земляками. Ви показали, які ви люди, як підтримуєте українську маму і своєю добротою допомагаєте зцілювати її розбите материнське серце».
Коли ми знайшли Рому, нам надіслали фотографії його тіла й попросили приїхати на впізнання. Знайшлася людина, яка відвезла нас автомобілем до Польщі, а звідти автобусом ми повернулися в Україну. Те, як нас проводжали люди, у яких ми жили в Італії, словами передати неможливо. Вони говорили: «Повертайтеся. Ви для нас як рідні, як сестри. Ми завжди будемо вас чекати». Минуло вже кілька років, а вони й досі цікавляться, як ми, чи все у нас добре. Саме там до нас із донькою підходили вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічні юнаки й розпитували про Рому. Я запитала одного з них: «Чому вам так цікаво з нами спілкуватися?» А він відповів: «Ми хочемо вас зрозуміти. Як ваш син у двадцять років віддав життя за Україну? Моє життя – це найдорожче, що в мене є. Як можна віддати його за щось? Яким він був? Чим жив? Що сформувало в ньому таке розуміння, що він свідомо пішов захищати свою країну?» Саме тоді я вперше зрозуміла, що про таких хлопців потрібно розповідати.
Бути гідною звання мами Героя
Коли ми приїхали до України, поїхали до Бучі на впізнання тіла. Це був один із найстрашніших моментів мого життя. Запах загиблої людської плоті я не забуду ніколи. Ми з донькою і моєю мамою були в рефрижераторі. Повірити, що це справді мій син, було дуже важко. Потім ще місяць чекали результатів ДНК-експертизи. Рому поховали 14 жовтня 2022 року, у День захисників і захисниць України. Саме тоді, на похороні, я пообіцяла синові, що буду гідною звання мами Героя. Що він не розчарується в мені, адже колись сказав: «Ти будеш мамою Героя». Після цього я почала шукати тих, хто загинув пліч-о-пліч із моїм сином. Коли мене запросили до краєзнавчого музею надати матеріали про Рому, я відповіла: «Ні. Не може бути так, що тут буде лише мій син. Я знайду всіх захисників Маріуполя з Вінниччини, і тоді ми відкриємо спільну експозицію». Так я почала знайомитися з родинами загиблих і зрозуміла, що моє горе – не єдине. Я зустріла матерів, які втратили двох синів, родини, що не змогли поховати своїх дітей, матерів, чиї сини після теракту в Оленівці досі перебувають у полоні. Були й ті, хто втратив не лише дітей, а й дім. Тоді я зрозуміла одну важливу річ: горе не має дна. Поки сім місяців шукала сина, мені здавалося, що страшнішого вже бути не може. Але, почувши історії інших матерів, я перестала так думати. Завжди знаходиться хтось, кому ще важче. Саме тоді я почала збирати їхні історії. Мене вражала сила цих жінок. Багато з них сьогодні працюють із ветеранами, займаються громадською діяльністю, допомагають іншим. Вони не дозволили своєму болю зруйнувати себе. Уже четвертий рік я працюю з матерями загиблих, із родинами військових, беру участь у соціальних проєктах та арттерапії. Ми разом вчимося не перетворювати біль на саморуйнацію, агресію чи відчай, а трансформувати його у світло, пам'ять і гідну справу. Бо тепер саме родини стали голосом своїх захисників.
Ставати світлом
Так я познайомилася з багатьма матерями, і народилася ідея книги «Душа в місті Марії». Мені захотілося показати, на яких цінностях сформувалися ці Герої. Якими вони були в дитинстві, про що мріяли, що формувало їхній характер. Майже всі хлопці, про яких я пишу, стали на захист України ще задовго до повномасштабного вторгнення. Багато з них були зовсім молодими, не встигли створити сім'ї. Мені захотілося залишити живу пам'ять про них і показати, чому вони свідомо обрали цей шлях. У книзі я звертаюся до Богородиці Марії, на честь якої було назване місто Маріуполь. Я запитую, чи вона плаче, дивлячись на своє місто, на його руїни й на дітей, які там загинули. Чи можливо у XXI столітті, коли людське життя проголошене найвищою цінністю, захоплювати чужі землі, вбивати дітей і так знущатися з людей? Люди Маріуполя просто хотіли жити. В цьому місті загинули тисячі людей. Точних цифр ніхто не назве, але, спілкуючись із побратимами мого сина та мирними жителями, які пережили це пекло, я розумію масштаби трагедії. Мій син загинув 16 березня від кулі снайпера. Саме того дня російська авіація скинула бомбу на Маріупольський драматичний театр. Перед будівлею величезними літерами було написано: «ДІТИ». Це було добре видно з неба, але нікого не зупинило.
Моя книга – не реквієм. Вона про життя, про стійкість і про світло. У ній є фотографії того, як ми несемо пам'ять, підтримуємо одне одного і продовжуємо жити. Обкладинку створив український художник Григорій Зорик. Я розповіла йому, що хочу написати двомовну книгу, аби за кордоном зрозуміли, що рухає українськими добровольцями і чому вони так люблять свою землю. Він створив символічну картину: зруйноване місто і розбите материнське серце, яке тримають міцні канати пам'яті – дитячі усмішки, тепло долонь, спогади. Усе те, що війна не має права в нас забрати. Це серце здається крихким, але стоїть, бо знає, заради чого живе. На ньому розквітають тюльпани. Навесні 2022 року, попри повністю зруйнований Маріуполь, вони все одно зацвіли. Для мене ці квіти – символ пролитої крові наших дітей, яка була недаремною. Ми, родини, ніколи не дозволимо забути, заради чого вони стояли. Їхній дух боротьби, гідності й незламності проростатиме в нових поколіннях, як ці тюльпани.
На завершення книги я звертаюся до читача: поставте цю картину на видному місці… «І коли зневіра почне нашіптувати, що боротьба марна, коли біль здаватиметься нестерпним, підійдіть до цього серця і запитайте: «Як ти ще стоїш?» І воно відповість вам тишею, яка гучніша за будь-які слова. Воно покаже вам, що можна вистояти навіть тоді, коли ти розбитий на шматки. Адже сила душі – це не відсутність ран, а здатність проростати крізь них, як проростають ці тюльпани. Це здатність перетворити свій особистий біль на джерело сили не лише для себе, але й для інших. Це бачити світло там, де, здавалось би, панує суцільний морок, і самому ставати світлом, незважаючи на рани». Сьогодні Україна переживає величезне горе. І якщо ми не навчимося знаходити це світло й ці сенси, попереду на нас чекає дуже важкий шлях.
