Керівник Спільноти св. Егідія в Україні: віра і спільнота – це те, що допомагає вижити

Світлана Духович – Ватикан

Понад чотири роки повномасштабної війни стали часом глибоких випробувань для українців, але водночас відкрили силу солідарності, яка народжується з віри та життя в Церкві. Спільнота святого Егідія продовжує супроводжувати людей, що опинилися в найскладніших обставинах: доставляє гуманітарну допомогу, підтримує самотніх літніх людей, родини, переселенців і тих, хто живе поблизу лінії фронту. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News координатор Спільноти в Україні Юрій Ліфансе, зазначає, що сьогодні не менш важливою за матеріальну допомогу є здатність зберігати людські зв’язки й надію. «Саме братерство і сестринство допомагають вистояти: ти маєш із ким працювати, молитися, плакати й радіти», – наголошує він. У розмові йдеться про виклики воєнного часу, майбутнє країни та про те, чому, зрештою, «віра і спільнота – це те, що допомагає вижити».

Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про вашу поточну діяльність. Якими є її основні напрямки? Чи набула вона певного сталого ритму останніми роками?

Україна для Спільноти святого Егідія залишається в самому центрі уваги, і я говорю про всю нашу міжнародну спільноту. Навіть коли війна в Україні зникає з перших шпальт газет, для нас вона не перестає бути пріоритетом. Під час великодніх реколекцій один із наших братів у Бурунді сказав: «Наша країна має спільний кордон з Україною, бо там живуть мої брати». Саме так ми це й відчуваємо. Тому вся Спільнота молиться за Україну і продовжує збирати ресурси, щоб підтримувати український народ. Сьогодні Спільнота святого Егідія здійснює надзвичайно важливу роботу: підтримує вразливі верстви населення та доставляє гуманітарну допомогу. Насамперед ідеться про ліки. Наприклад, останній вантаж складався з медикаментів вартістю 700 тисяч євро для дітей, хворих на вірусний гепатит. Крім того, ми доставляємо продукти першої необхідності, харчі та засоби гігієни. Велику роль відіграє і волонтерська діяльність, коли українці допомагають українцям. Багато біженців, які свого часу знайшли підтримку в нашій спільноті, тепер самі виходять на вулиці готувати обіди для нужденних, відвідують людей похилого віку, дітей, а також родини, які втратили близьких, мають зниклих безвісти чи пережили повернення рідних із полону. Це праця, яка об’єднує один великий народ. Ми, як і раніше, присутні в Києві, Львові та Івано-Франківську, а також реалізуємо масштабні програми на прифронтових територіях. Сьогодні до цієї діяльності залучено, думаю, понад 500 людей.

Як відбувається ваша діяльність на прифронтових територіях?

Ми маємо надійних партнерів – це місцеві адміністрації та різні установи, – від яких отримуємо конкретні запити. Ця зима була дуже важкою, і ми тісно співпрацюємо з Нікопольським районом. Завдяки цьому нам вдалося забезпечити дровами всі будинки сімейного типу, а також понад сотню літніх людей, які живуть самі. Люди звертаються до нас по допомогу, і ми закуповуємо необхідне та передаємо це родинам безпосередньо. Буває, що до нас звертаються лікарні, яким потрібні не лише ліки. Наприклад, через перебої з постачанням продуктів їм необхідно мати певний запас їжі, і ми можемо його забезпечити. Попри те, що значна частина нашої роботи відбувається дистанційно, у її центрі завжди залишається конкретна людина та її потреби. Тому, коли йдеться, скажімо, про дрова, ми телефонуємо, дізнаємося, яке житло має людина, хто ще з нею проживає, і відправляємо саме ту кількість, яка необхідна. А потім ще й передзвонюємо, щоб переконатися, що все привезли належної якості. Так само працюємо і з продуктовими наборами. Людина звертається до нас, ми спілкуємося з нею, уточнюємо її ситуацію. Навіть якщо допомога передається через адміністрацію, кожна посилка є адресною. Для однієї родини це може бути 5 кілограмів продуктів, для іншої – 10, залежно від її потреб. Саме так народжуються зв’язки, які поєднують Україну. Адже людям на прифронтових територіях телефонують переселенці з різних куточків країни, між ними зав’язуються знайомства, а згодом вони вже телефонують одне одному, щоб привітати зі святами чи просто підтримати. Це справді дуже красиві історії.

Я би хотіла поговорити про людей, які тепер належать до вашої спільноти. Наскільки змінився її склад від початку повномасштабної війни?

Я в Спільноті з 1991 року, тож поруч зі мною й досі є багато тих, хто стояв біля її витоків у 1991-1993 роках. Для нас бути в Спільноті – це не волонтерська діяльність, а спосіб бути християнином. Саме тому люди, які поділяють її харизму, залишаються в ній надовго. У спільноті ми молимося, збираємося, читаємо Боже слово, маємо спільні інтереси та служіння. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, можна було очікувати, що люди роз’їдуться. Проте сталося навпаки: для багатьох Спільнота стала опорою і безпечним портом. Особливо помітно зросло молодіжне крило. Діти, які відвідували наші Школи миру і про яких ми піклувалися впродовж попередніх років війни, виросли, стали підлітками і тепер самі допомагають іншим дітям або відвідують людей похилого віку. Так само активно долучаються й студенти. Ці молодіжні спільноти надзвичайно живі й натхненні, і я їх дуже люблю. Після 2022 року чимало наших учасників виїхали з України, дехто згодом повернувся. Але, як на мене, той кістяк Спільноти, який існував на початку повномасштабної війни, зберігся. Саме тому, що це не організація, а родина. Люди приходять сюди не за зарплатою, а за покликанням. І, як не дивно, саме відсутність матеріальної мотивації є певною гарантією того, що тут залишаються ті, хто справді знайшов у спільноті свій шлях до Церкви в Церкві. Особливістю останніх років стало й те, що до нас прийшло багато людей, які раніше відвідували храм лише на великі свята, наприклад на Великдень. Тепер вони разом із нами моляться, читають Євангеліє і відкривають для себе свій шлях у Церкві. Мені здається, це одна з найцінніших форм допомоги, яку ми можемо людям запропонувати.

Якими сьогодні є найнагальніші потреби, окрім суто матеріальних? На які проблеми, на вашу думку, суспільству варто звернути особливу увагу?

Великою проблемою є те, що розширюється так звана сіра зона, або kill zone. Там накопичується безліч труднощів, адже туди часто неможливо доставити найнеобхідніше. Наприклад, у Херсоні є квартали, куди через небезпеку не заїжджає транспорт, а в Нікополі через примусову евакуацію постачальники уникають окремих районів. У результаті люди залишаються без належного забезпечення. Великим викликом я вважаю також необхідність зберегти єдність України й українців. Дуже важливо не допустити поділів – між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, між військовими та цивільними, між людьми різних церковних традицій чи різного досвіду війни. Ми повинні з пошаною прийняти тих, хто воював, і водночас не применшувати внесок тих, хто працював у тилу. Є також ризик, що суспільство не буде готове повною мірою прийняти ветеранів і допомогти їм повернутися до мирного життя. Ворог постійно намагається посіяти розбрат, зокрема використовуючи для цього дітей і підлітків, яких підкуповують або залякують, схиляючи до злочинів. Саме тому так важливо пам’ятати: наша сила – в єдності. Дай Боже, війна закінчиться сьогодні, але вже завтра ця єдність буде потрібна для відбудови країни. Якщо ж говорити про матеріальні потреби, я насамперед відзначив би становище людей похилого віку. Сьогодні суспільна увага природно зосереджена на дітях, молоді та ветеранах, але літні люди часто залишаються поза полем зору. Саме вони нерідко залишаються у прифронтових районах, а коли змушені евакуюватися, особливо важко переживають переїзд і адаптацію до нового середовища. Тому вони потребують нашої особливої уваги й підтримки.

Війна триває вже п’ятий рік. Ви є координатором Спільноти святого Егідія в Україні й водночас батьком двох дочок. Як ви справляєтеся з напруженням, яке виникає через постійну небезпеку для життя людей?

Ми багато молимося за наших братів, які перебувають на фронті, за тих, хто в полоні, просимо про їхнє повернення додому живими й здоровими. Молимося і за міста, де присутня наша спільнота та які зазнають обстрілів. Це великі виклики. Я живу у Львові – відносно спокійному місті. Але навіть тут моя дитина позавчора тричі спускалася в укриття під час перебування в садочку. Це непросто. Думаю, найбільше сил дає віра. Нещодавно завершився пасхальний період, а Пасха і є джерелом нашої надії. Смерть переможена – Господь уже вирішив найбільшу проблему, всі інші проблеми можна потихеньку вирішити. Він також подарував нам спільноту. Я маю на увазі не лише Спільноту святого Егідія: Христос подарував спільноту апостолів, яких Він посилав по двоє, не залишаючи їх наодинці. Бути відповідальним за спільноту – означає бути у спільноті відповідальним. Саме братерство і сестринство допомагають вистояти: ти маєш із ким працювати, молитися, плакати й радіти, маєш того, хто підтримає, коли бракує сил. Саме тому ми не лише реагуємо на виклики війни, а й уже сьогодні думаємо про мирне майбутнє України. Один із таких проєктів – підтримане проживання для людей похилого віку та людей з інвалідністю. Ми орендуємо квартири для тих, хто вже не зможе повернутися до власного дому, допомагаємо їм жити самостійно й гідно, а не в інтернатних закладах. Це інвестиція в майбутнє країни. Ми також говоримо, що кожен дім спільноти має бути місцем миру – своєрідною оазою, де людина може відпочити, відчути мир, навіть коли за вікном лунає повітряна тривога. Мир – це дуже цінна річ. Коли зрідка буваю за кордоном, бачу, що люди подорожують до моря чи в гори, а для мене найбільшою розкішшю здається можливість просто побути там, де панує спокій. Це допомагає вижити, допомагає вижити підтримка і молитва всієї спільноти. Я знаю, що в мене завжди є тил: у Варшаві, у Римі чи в будь-якому іншому місці мене приймуть мої брати й сестри. Це дає мені сили дивитися в майбутнє, думати про своїх дітей і не втрачати надії. І ще я переконаний: коли ти підтримуєш найслабших, то будуєш світ, у якому й сам не залишишся без підтримки. Можливо, це звучить просто, але саме так воно і працює. Тому віра і спільнота – це те, що допомагає вижити.