Музичний педагог з Дніпра, яка серед війни творить простір світла для дітей
Світлана Духович – Ватикан
«У перший день війни ми всі були в стані емоційного заціпеніння. Пам’ятаю, як у мене просто застигли м’язи обличчя, я ними майже не ворушила. Це був жах, страхіття. Я зрозуміла, що треба з цим щось робити, бо відчувала, що те саме відбувається з батьками моїх учнів, і з самими дітьми. Всі були перелякані, всі в напрузі, – ділиться в інтерв’ю для ватиканських медіа Ольга Скуратовська, музикознавець і музичний педагог з Дніпра. – Тому вже з другого дня війни ми відновили заняття онлайн, бо всі розуміли, що треба собі дати раду, передусім емоційно». Понад 25 років пані Ольга є також педагогом із комплексного творчого розвитку дітей. «Все життя мене цікавлять діти, педагогіка, мистецтво, поєднання різних видів мистецтва. Цим я займаюся вже 36 років, і війна у цьому плані нічого не змінила», – каже вона.
Малюнки як простір дому і миру
Наша співрозмовниця пригадує, що на початку війни дитячі малюнки, здебільшого, були просякнути українськими мотивами. «Дуже хотілося саме українських тем, – розповідає вона, – птахів щастя, миру. Хотілося малювати захист, те, на що можна спертися. Багато сімей вже почали виїжджати, і ми малювали свої домівки – з пташками, з деревцями, улюбленими тваринами. Це був кінець зими – початок весни. Ми малювали тепле й холодне, сонечко, весну, яка зігріє і принесе, зрештою, мир і спокій. Тобто намагалися творчо рефлексувати та це все з себе “виводити назовні”. Це була справжня арт-терапія в дії. Ми продовжили займатися, а потім, коли вже можна було зустрічатися наживо, повернулися і до занять офлайн. Так і працюємо. Частина дітей залишається в місті і приходить на заняття, хтось виїхав – і з ними ми займаємося онлайн».
Любов до музики і до дітей, що продовжує жити
Ініціатива комплексного творчого розвитку дітей є продовженням проекту «Дитяча філармонія», який пані Ольга розпочала ще 25 років тому зі своїм чоловіком композитором, музикознавцем Володимиром Скуратовським. Він відійшов у вічність дев’ять років тому, і його дружина разом з донькою, яка є піаністкою, продовжуюють втілювати в життя творчі ініціативи.
«Війна лише додатково відкрила ті сенси творчої роботи з дітьми, які я розуміла раніше, але тепер відчуваю їхню цінність ще сильніше, – ділиться наша співрозмовниця. – Оскільки я все ж таки передусім музикант, то для мене музикування, викладання та слухання музики, розповіді про композиторів – основна складова комплексного творчого процесу. Але крім цього дітям ми пропонуємо різні види діяльності: і малювання, і ліплення з глини, і написання історій, і анімацію. Час від часу ставимо вистави, проводимо концертні казки з класичною музикою. Це велика робота, якою ми займаємося з моєю подругою та колегою – чудовою театральною художницею Марією Ткаченко. Дуже ціную наше співзвуччя в наших творчих ініціативах для дітей та їхніх батьків».
Від відчуття провини до дії
В цій ситуації війни дорослим, мабуть, найважче бачити як страждають діти: помічати їхні обличчя, коли лунає повітряна тривога, чутно звуки чи вибухи ракет і дронів, коли вони змушені покидати свої домівки, школу і друзів і переїжджати в інше місто або в іншу країну, коли діти втрачають рідних… «Мене, як і все наше покоління дорослих, не полишає відчуття провини, – ділиться пані Ольга, – бо ми не впоралися з певними життєвими викликами і підготували нашим дітям не найкращий світ. Боюся, ми вже не встигнемо це змінити, і багато невирішених проблем дістанеться їм у спадок». Педагогиня усвідомлює, що принаймні може зробити свій внесок у те, щоб ці підростаючі покоління в майбутньому мали енергію ці проблеми вирішувати – і взагалі, щоб могли відчувати себе щасливими. «А для цього потрібно, щоб в них було щасливе дитинство, міцний життєвий фундамент. – каже вона. – Попри те, що йде війна, будь-якій дитині необхідні розуміючі дорослі, ресурсне середовище, оточення, в якому можна спілкуватися, товаришувати, створювати світи, проживати щасливі пригоди. Ми намагаємося дати дітям це відчуття».
“Якщо все навколо руйнується, треба будувати більше”
«Дуже зворушує, – веде далі Ольга Скуратовська, – коли ми з батьками домовляємося про заняття, і вони, незважаючи на нічний приліт, на те, що знов не вдалося виспатися, все одно приходять. Я бачу малюків, втомлених батьків – вони тримаються й постійно відкривають серце для чогось світлого. В нашому світі, де йде війна, особливо необхідно на іншу чашу терезів класти створювання. Для мене зараз це теж один із найважливіших принципів життя: якщо все навколо руйнується, треба робити щось надзвичайне, щоб будувати. Будувати треба більше». Дуже важливо, за її словами, співтворити – «разом генерувати ідею, творчо її осмислювати і втілювати». А діти, як підкреслює вона, – це завжди надзвичайний простір ідей, енергії, і «того, чого ми, дорослі, ніколи не вигадаємо». Пані Ольга пригадує, що якось під час написання казок з дітьми одна дівчинка розповідала їй про героїв з мультфільмів і сказала: «Коли мені мама це купила, я перелюбила любити все інше». «Уявіть собі таку фразу! – каже із захопленням наша співрозмовниця. – Доросла людина такого ніколи не вигадає, не створить штучно. А для дитини така фраза є абсолютно природною, і це дивовижно!»
Між домом і невизначеністю: чому українські родини залишаються
Коли ми, журналісти за кордоном, говоримо про українські міста, розташовані недалеко від лінії фронту, в людей часто виникає запитання, чому сімʼї з дітьми не виїжджають? З цим запитанням ми звернулися до Ольги Скуратовської. «Ситуації різні. Багато людей виїхало. – зазначає вона, – Деякі виїхали й повернулися. І, мабуть, варто запитати їх, бо вони тепер знають, і чому виїхали, і що там отримали в емоційному й психологічному плані, і чому повернулися і чому тепер залишаються. З моїх спостережень можу сказати: люди знають, кого або що вони втрачають, коли виїжджають. Вони бояться втратити сім’ю, особливо якщо їдуть без чоловіка, адже підтримувати стосунки на відстані дуже важко. Крім того, в родинах є люди похилого віку – для них переїзд – як виривання дерева з корінням. Багато родин стоїть перед вибором: їхати кудись у невизначеність і ризикувати родиною, або… теж ризикувати, залишаючись тут у страху, розуміючи, що кожен приліт може бути для тебе останнім. Це певний фаталізм, із яким ми живемо».
Пані Ольга зазначає, що деякі люди пробували жити за кордоном, але не змогли прийняти інший менталітет, ставлення до дітей, їм бракувало свободи у спілкуванні, яка є вдома. «І потім – наше місто дуже велике… все місто не може переїхати, – роздумує вона. – Хтось завжди лишається. І якщо хтось залишається – то чому я не можу? Переді мною також стояло це питання. Були знайомі, які одразу запрошували в Європу. Я запитувала себе: що я там робитиму? Чи зможу там залишатися собою, робити те, що я тут звикла робити, в тому ж обсязі й з тією ж ефективністю? Зрозуміла, що, мабуть, я корисніша тут. Поки так».
Роздуми про мистецтво в час війни
Повномастабна війна внесла зміни у всі сфери життя українців, змусила переосмислити багато глибоких питань. «Якщо раніше я була впевнена, що мистецтво врятує світ, – ділиться Ольга Скуратовська, – то зараз я швидше поставлю знак запитання. Я побачила багато прикладів того, як люди, виховані на серйозному мистецтві, знають і розуміють його моральне підґрунтя, здатні ставити собі питання – у нинішніх умовах не завжди звіряються з внутрішнім культурним камертоном. Пробуджується щось зовсім інше. Можливо, несвідомо спрацьовує якесь дуже давнє, тваринне начало, і воно діє попри всі культурні нашарування». Музикознавиця пригадує часи, коли вони з чоловіком робили проект «Юна опера» і ставили з підлітками скорочені версії оперних вистав – чудових творів, які не тільки вирощували музичний смак юнаків, а й сприяли б їхньому моральному зростанню. Один професор, який бачив їхні роботи, був вражений і сказав: «Ваші діти пройшли через таку музику, через такі вистави, і вони вже не можуть бути поганими. Якщо в їхньому житті буде вибір: зробити підлість чи не зробити – вони зроблять правильний вибір». «Я дуже надихалася цією фразою, – пригадує пані Ольга. – Я вірила, що це працює само собою, як чарівна паличка. Тепер розумію, що все набагато складніше. Навіть якщо вкладати в дітей дуже багато, життя дуже складне, і людина в якийсь момент може обирати те, що рятує її життя або робить його комфортнішим. І це не завжди буде моральним вибором. Тому я стала обережнішою і не такою категоричною в своїх судженнях».
Мрії дітей і підлітків на папері: з Дніпра до Риму
Наше знайомство з Ольгою Скуратовською відбулося через одну з її юних учениць, яка минулого літа завітала до української редакції Радіо Ватикану - Vatican News і розповіла про навчання в Дніпрі, про свої мрії і про те, як їй допомагає участь у цій творчій ініціативі. Тоді зародилася ідея запропонувати дітям виготовити малюнки на тему «Мої мрії». Пані Скуратовська погодилася на таку пропозицію, і нещодавно наша редакція отримала малюнки дітей з Дніпра. Кожен з цих малюнків – це, з одного боку, немов промінь сонця, яке наповнює простір світлом, і одночасно, багата на деталі історія, яку розповідає дитина. «Для того, щоб дитина щиро виразилася, щоб малюнок був не формальним, а наповненим, ми, звичайно, налаштовуємося на тему, обговорюємо з ними це. З різним віком – по-різному, – зазначає педагогиня, розповідаючи про процес. – З маленькими, наприклад, ми грали на блок-флейті, і я розповідала казку про срібну чарівну флейту, яка здійснює бажання того, хто її тримає. Я запитувала, яку би мрію вони здійснили. Хтось мріє про песика, про новий будиночок, хтось – поїхати з батьками в гори. Одна дівчинка, яка нещодавна їздила на виступи до Франції, сказала: “У мене всі мрії здійснилися”. Чотирирічна Теодора, чий портрет я вам надіслала, мріє застрибнути на хмаринку й подивитися, чи впаде вона з неї. А з підлітками розмова вже серйозніша. В нас вони відчувають свободу висловлюватися, й самі розповідають, що в них відбувається в житті, що вони хочуть змінити. Ця тема надихнула їх зобразити себе у час, коли їхні мрії вже здійснилися. Хтось малює те, що любить, хтось – те, до чого прагне. Хтось – контраст між мрією та сьогоденням, як 12-річна Софійка: вона малює себе у райдужному образі, але є око, в якому відображається реальність. Для підлітків ми ставили завдання не лише зробити швидкий ескіз, а й пропрацювати роботу, додати майстерності, заглибитися і в зміст, і у виконання».
Простори і моменти світла у час темряви
Дивлячись на ці дитячі малюнки, які породжують усмішку і сльози радості, усвідомлюєш, що діти могли їх створити лише у просторі світла, який був створений для них. «А що Вам допомагає зберігати те світло, щоб передавати його дітям?» «Допомагають знов таки діти, їхня довіра і те, що ми разом з ними створюємо. Все дуже пов’язано, – відповідає Ольга Скуратовська. – Це взаємна арт-терапія: ми надихаємось від дітей, діти – від нас. Це спільна енергія, яка дає і душевний, і художній результат. Коли ти щось вигадуєш для дітей, а воно резонує в них, коли від дітей йдуть певні імпульси і ти сприймаєш їх як новий виклик – все це тримає тебе в тонусі. У кожної з нас – і в мене, і в моєї колеги Марії – є своє творче поле. У мене – музикознавство, у неї – живопис, театральне мистецтво. Постійно відбуваються якісь процеси… І діти бачать, що творчість – це не просто розвага, а спосіб життя, твоя мова висловлення, це з ними може бути назавжди».
Пані Ольга зауважує, що не обов’язково бути професійним митцем, щоб виражатися через мистецтво. Тому вона запрошує також і дорослих на різні майстер-класи з рукоділля, кераміки, малювання чи практичні заняття з гри на барабанах. «Можу сказати: якщо нам вдається пробитися крізь обставини, хоча б трохи “підвищити тональність” – це вже надихає, – каже вона. – Зараз в нас постійні блекаути: світло буває по 4–6 годин на добу, і графік відключень може бути непередбачуваним. Це виснажує. Але постійно щось вигадуємо, щоб не тільки виживати, а й жити в цьому. І справа не тільки в тому, щоб в ці довгі темні вечори організувати акумулятори, генератори. Нещодавно ми влаштували з діточками свято ліхтариків. Розповідали казку з музикою Е. Гріга, виготовили з дітьми фетрові ліхтарики, запалили електронні свічечки. Коли вийшли з ними на вулицю, якраз в нашому районі була повна темрява. Ми йшли з цими маленькими ліхтариками, і діти бачили, що їх шлях освітлюють не великі вуличні ліхтарі, а маленькї ліхтарики в руках. Вони несли свій вогник і реально світили на доріжку. Ці миті мають бути для них чарівними, коли вони відчувають свою силу. Я дуже хочу, щоб це закарбувалося в їхній свідомості. А ось буквально два дні тому ми відзначали також свято Миколая: підготували подаруночки, зробили тіньовий театр. Була темрява, і ми показували на екрані історію Миколая, співали пісеньку. Така маленька тепла і світла подія, незважаючи на блекаути».
Мрія
Коли ми запитуємо Ольгу Скуратовську про її мрії, вона відповідає: «Однозначно важко відповісти… Мені хотілось би, щоб людство навчилося з розумно проживати життя, ставитися до реальності так, щоб ми не боялися за себе, за наших дітей, за їхнє життя. Щоб ми могли думати про митрні турботи, проблеми. Звичайно, постійно є якісь проблеми, хвилювання, але хочеться, щоб вони не були повʼязані з ракетами, бомбами, з темами війни, бо це – найстрашніше. Жахливо, що ми звикаємо в цьому жити. Людина не має звикати до такого. Це відчуття нашої безпорадності, людської слабкості дуже болюче. Шкода за людство, що воно довело до цього. Я не можу сказати: “Хочу, щоб було, як раніше”. Це буде інфантильно. Я знаю, що для того, щоб стало інакше, потрібно багато всього, і це довгий процес усвідомлення і змін на роки. Тому сказати просто “Хочу швидкого миру” – це наївно. Тому складно говорити про мрії. Але я точно хочу, щоб діти тут почувалися захищеними, щоб ми могли їм це забезпечити. Щоб ми більше дбали про розвиток, а не про загрози і про те, як потім долати наслідки всього цього».
– «Дякую Вам, що Ви створюєте для дітей простір світла».
– «І я дякую дітям – бо вони роблять для нас те саме, навіть якщо не усвідомлюють цього», – каже на завершення Ольга Скуратовська.
Photogallery
