Медсестра з фронту: Різдво – це коли Христос народжується у серці людини
Світлана Духович – Ватикан
«Бог дав нам таку можливість навіть тут, на фронті, прославити народження Ісуса, Який має народжуватися в серці кожної людини», – зазначає в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News військовий медик Олена, яка від початку повномасштабної війни служить як старша медсестра евакуаційного відділення в одній із бригад ЗСУ.
Шлях з Італії на фронт
Олена жила в Італії з 2008. Після семи років, вирішила повернутися додому, а потім – знову Італія. На початку повномасштабної війни українка чітко зрозуміла, що її місце – вдома. Вранці 24 лютого 2022 року їй зателефонувала мама і сказала: «Дитино, у нас почалася війна». Не вагаючись, Олена відповіла: «Мам, їдьте до мене». Її не полишали думки також про брата та його маленьких дітей. Але відповідь матері була однозначною: «Ні, дитино, ми нікуди не поїдемо звідси».
Ці слова стали для неї своєрідним внутрішнім покликом. Незважаючи на труднощі, вона почала готуватися до від’їзду. «Я відразу вирішила повернутися додому, хоча не було жодного транспорту», – розповідає вона. Знайшовши мікроавтобус, який довіз її лише до кордону, вона продовжила шлях пішки майже до самого Львова. У протилежному напрямку, до кордону, тягнулися нескінченні черги людей, які виїжджали з країни. Коли вона нарешті дісталася додому, мати з подивом зустріла її. «Чому ти приїхала?», – запитала вона. Відповідь стала очевидною: вже наступного понеділка Олена подалася до військкомату. Після очікування 23 березня Олену покликали до новоствореної бригади, в якій служить і досі старшою медсестрою евакуаційного відділення. «Тому що я за освітою медсестра», – просто пояснює вона.
Сумніви щодо рішення піти на фронт?
Олена ніколи не сумнівалася у своєму рішенні. Однак реальність на фронті виявилася набагато складнішою, ніж вона уявляла. «Оцей людський біль набагато глибший, ніж я думала», – ділиться вона. Щодня бачити тяжкопоранених людей – це випробування навіть для тих, хто професійно підготовлений до цього. «Коли бачиш людину без рук або ніг, це вже важко. Але коли бачиш це кілька разів на день, це стає справді важким. І це лише початок». Олена знає, що для багатьох поранених шлях відновлення буде довгим, позначеним подальшими випробуваннями та стражданнями. Посеред усього цього вона визнає джерело сили, яке виходить за межі людських можливостей. «Тільки Бог дає мені стільки сили», – просто каже вона.
Час на відновлення?
Для тих, хто проводить дні, тижні, місяці і навіть роки на фронті, нелегко повернути себе до нормального стану навіть тоді, коли з'являється можливість перепочити. Олена розповідає, що в 2023 році вона вперше взяла участь у реабілітаційному проекті під назвою Repower. Навіть протягом десяти днів програми відпочинок здавався недосяжним. «Можливо, це була форма захисту, – пояснює вона, – бо розум немов знає, що доведеться повернутися на фронт, і не дозволяє зупинитися». Сили для того, щоб рухатися вперед, приходять по-різному: через сльози, підтримку родичів – наприклад, двоюрідної сестри, яка живе в Італії, – і віру. Є моменти, коли, незважаючи на всі зусилля, людина помирає. «У таких випадках руки дійсно опускаються, – ділиться Олена. – Ти запитуєш себе: “Чому? Ми зробили все, що могли, до останнього”». Однак, поряд з болем, Олена також свідчить про моменти, які вона називає справжніми чудами. «Буває, що привозять людину без ознак життя, і, завдяки Богу та реанімаційним заходам, вона повертається до життя. У такі моменти ніби виростають крила, і знову хочеться робити ще більше». Втрата товаришів і полеглих героїв тяжіє як відкрита рана, але частково компенсується цими знаками надії. «Коли людина повертається до життя, ти розумієш, що ми робимо все правильно».
Олена не приховує сліз, коли смерть вривається в повсякденну роботу. Колеги знають: кожна втрата залишає глибокий слід. «Це дуже важко, – каже вона. – Бо навіть коли ти не знаєш цю людину, ти розумієш, що багато людей переживають її втрату: хтось втрачає батька, хтось – сина». З часом люди, яких вона зустріла на фронті, стали для неї справжньою родиною. Життя разом цілодобово, місяцями і роками, змінює стосунки. «Коли ти втрачаєш таких людей, прийняти реальність дуже важко», – зізнається вона. Усвідомлення уразливості супроводжує кожен день. «Один лікар завжди каже мені: “Ти ж знаєш, що ми не всесильні”». Олена знає, що смерть загрожує не тільки тим, хто воює на фронті і хто отримує поранення, але й тим, хто лікує. «Як помирають вони, так і я можу померти. В Україні, – пояснює вона, – немає жодного дійсно безпечного місця: у будь-який момент може впасти ракета». Уродженка Тернопільської області, вона з болем згадує російський обстріл 19 листопада, коли ракета влучила в будинок, коли люди спали. «Ми, медики, часто стаємо мішенями. Навіть цього року, два місяці тому, 9 жовтня, було пряме попадання в наш стабілізаційний пункт. Я дві хвилини перед цим вийшла з приміщення, і все було знищено», – розповіла вона.
Нестача медичного персоналу
Олена розповідає про постійну нестачу медичного персоналу. За її словами, поповнення надходить рідко, тоді як потреба в людях є безперервною – як у бойових батальйонах, так і в медичних бригадах. «У нас не укомплектовані всі місця, штат не заповнений так, як має бути. Завжди є нестача, бо ми несемо людські втрати», – каже вона. Водночас Олена наголошує, що з медикаментами ситуація залишається стабільною, також і завдяки підтримці волонтерів. «Я можу сказати, що в нас завжди є ліки, дуже багато допомагають волонтери», – зазначає вона, згадуючи зокрема волонтерку Олену Мосендз. За словами медикині, допомога часто надходить у критичний момент. «Буває, бачу, що препарат закінчується, а його не постачають, бо його просто нема. Думаю: як нам бути? І вже вранці приходить повідомлення: “Доброго дня! Як ви там? Які у вас потреби?”» – ділиться Олена. Вона сприймає такі події як знак підтримки згори. «Я вірю, що це Бог чує наші молитви, таким чином усе якось компенсується. І так уже четвертий рік – це не може бути випадковістю», – говорить вона. Один із таких випадків стосувався генератора: волонтери запитали про потребу саме тоді, коли старий пристрій майже не працював. Невдовзі після цього підрозділ пережив ракетний удар, унаслідок якого було втрачено медикаменти та апаратуру, зокрема і той старий генератор, тому новий пристрій виявився дуже потрібний. Окремим болем стали втрати серед побратимів. «7 березня ми втратили двох – фельдшера і водія», – каже вона. Ще один водій зазнав тяжких поранень і досі проходить лікування.
Побажання до тих, хто в тилу
Олена переконана, що в умовах війни кожен має усвідомлювати свою відповідальність і діяти відповідно до можливостей. На її думку, байдужість у такій ситуації неприпустима. «Я вважаю, що кожен має бути свідомим і, бачачи таку ситуацію, робити все, що може, щоб допомогти, – наголошує вона. За словами Олени, внесок у спільну справу може бути різним. «Хто може служити – має йти служити. А хто не може, той усе одно має можливість допомагати фронту хоча б донатами. Це дуже важливо», – каже вона. Водночас жінка визнає наявність проблем усередині країни, такі як корупція, але не вважає це виправданням для бездіяльності. Вона переконана, що сила українців – у згуртованості та спільних зусиллях. «Коли всі на своєму місці й працюють разом, ми можемо зробити дуже багато, – говорить вона. – Тоді ми сильні, і наша спільна мета – перемогти це зло».
Про поранених, які залишилися в памʼяті
Медикия з великим трепетом згадує поранених, яким вона допомагала на фронті. «Я не можу згадати всіх, це дуже важко», – зізнається вона. Іноді вона випадково зустрічає їх, наприклад, у відділенні «Нової Пошти»: «Людина підходить і каже: “Добрий день! Ви мене не пам'ятаєте?”. І ти розумієш, що це хтось, кого я вивозила після поранення». Для неї найзворушливий момент – коли вони кажуть: «Дякую». «Це неможливо виразити словами. Це щось дуже благородне», – каже вона. Робота на фронті пов'язана з видимими і глибокими стражданнями. «Важко бачити людину, яка втратила руку чи ногу. Але найважче для мене, коли військові втрачають зір. Коли тобі приносять пораненого, який каже: “Я нічого не бачу. Можливо, пізніше я побачу”, а ти бачиш рани і розумієш, що він більше ніколи не побачить... Це дуже важко, бо ти не можеш його втішити».
Про віру в Бога, про рідних і Різдво на фронті
Віра супроводжує Олену щодня на фронті. «Я дуже вірю в Бога. І вірила в Нього ще до війни». Коли вона стикається з трагедіями, які неможливо прийняти, вона звертається до Нього: «Іноді я кажу: “Чому він не вижив? Він ще міг жити, він ще такий молодий». По хвилі Олена додає: «Це важко зрозуміти, але Бог має свої плани».
Різдвяний період навіює Олені думки про її родину. Вона відчуває тягар їхнього занепокоєння, але захищає їхній спокій: «Я часто спілкуюся з ними по відео, але не хочу розповідати всі подробиці, щоб вони не хвилювалися ще більше». Маленька племінниця додає їй сил своєю невинною молитвою: «Тітко, нехай Бог береже Вас і всіх там». «Молитва дітей дуже важлива», – коментує вона.
Навіть під час війни Олена та її побратими знаходять моменти для Бога. «Щороку ми готуємо кутю, – розповідає вона. – Одного року ми навіть співали колядки. Бог дав нам таку можливість навіть тут прославити народження Ісуса, який має народжуватися в серці кожної людини. Звичайно, тут не настільки весела атмосфера, як вдома зі своїми рідними, але коли ти в колі найдорожчих, з тими, що стали твоєю сімʼєю, то і теж за це велика подяка Богу».
