Сестра Віталія про втрату брата на війні: дякую Богові за дар його життя
Світлана Духович – Ватикан
Втрата близької людини… Рано чи пізно кожна людина у своєму житті переживає перехід у вічність когось з рідних. На жаль, в Україні війна забирає життя тих, які ще в розквіті сил. Це не природньо. Кожен цю втрату переживає в глибині свого серця, кожен по-своєму, але усіх поєднує досвід пекучого болю, який немов мечем пронизує серце і від якого не можна ні сховатися, ні перепочити. В наших інтервʼю-свідченнях про втрату близької людині на фронті ми прагнемо дати можливість нашим співрозмовникам говорити про цей досвід іншим, щоб виявити шану і вдячність тим, хто віддав своє життя за нас, і щоб ті, які також перебувають у горюванні, розуміли, що вони не самі.
Сестра Віталія Іванюк зі Згромадження Сестер Мироносиць розповідає про втрату свого брата Григорія. Вона дякує Богові «за дар його життя, за спільне пережите і за те, що призначив йому віддати своє життя за інших».
Донедавна сестра Віталія викладала філософію та італійську мову в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого. Перед тим вона навчалася в Італії, де захистила докторську дисертацію на факультеті філософії Папського університету «Антоніанум». Від травня 2024 року черниця є капеланом-волонтером. Вона, здебільшого, працює з воїнами, які після важких поранень визнані обмежено придатними та служать в тилу.
Іванюк Григорій, брат сестри Віталії, героїчно загинув на фронті у липні 2023 року. Він був молодшим сержантом ЗСУ. У 2015-2016 роках виконував бойові завдання в зоні АТО у лавах Військово-морських сил ЗСУ, а з початком повномасштабного вторгнення служив у складі 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Наступні рядки – це слова сестри Віталії, які вона довіряє читачу, немов при щирій розмові…
*****
Біль – це ресурс. Біль, пережитий з Богом, розділений з тими, що тебе люблять, – це трансформуюча сила, яка змінює і відкриває нові можливості та шляхи. З болем неможливо впоратися самостійно, і не варто, хоча ми пробуємо, щоб інших не турбувати і не виявлятися слабкими. Але сам Бог дозволяє нам пережити досвід болю, не відгороджує нас від цього, бо цей досвід нам потрібен. Біль, страждання, втрата нас роблять більше людяними, нам формують серце, здатне розуміти інших та співчувати їм… Я перестала боятися здатися слабкою, бо я слабка, і побачила, що біль робить нас сильнішими, він неначе переслідує тих, кого хоче вчинити мужніми…
Всі переживають біль, але не всі внаслідок пережитого здатні любити і прощати. Ми вчимося переживати біль таким чином, щоб це нас не знищило, а сформувало здатність нового ресурсу мислення та життя…
Зараз я не розбита болем: попри те, що мені боляче, я продовжую жити з втратою, мені стали глибоко зрозумілими такі явища, як горе та скорбота… Я вдячна Богові за все, що він дозволив мені пережити. Мене торкнуло це до глибини серця і душі, але Бог мене втримав, як і багатьох інших з подібним досвідом, і ми не замкнулися у відчаю, наріканні і запереченні Бога…
Як богосвячена особа я триваю в молитві за усіх загиблих і впевнено знаю, що їхній труд та жертва – Богом благословенні.
Однак ще дужче мені важливо бути підтримкою тим, кого біль та втрата зламали і хто вирішив, що в усьому винен Бог. Таким особам намагаюся стати в пригоді, в жодному випадку не переконуючи в неправильності їхніх суджень, бо це ні до чого хорошого не приведе. Таким людям можна допомогти тільки будучи поруч. Вчуся любити та виявляти любов людям в скорботі, в горі, без намагання їм пояснювати доцільність випробувань.
Важливо навчитися також бути поруч без слів, приймати людей такими, якими вони є, зраненими, неморальними, поруйнованими гріхом. Для мене важливо формувати стосунки без масок, якщо ми хочемо допомагати одні одним взаємно…
Добре пережите сьогодні стане ліком для нашого зруйнованого минулого.
Дружин та родичів військових наполегливо прошу любити та цінувати, любов – це найкраща і найефективніша ППО.
Великою підтримкою та поясненням втрати для мене стали слова однієї молитви у час війни: «А тим, кому Ти призначив покласти своє життя за Вітчизну, прости їм прогрішення їхні і в день праведної відплати Твоєї подай вінці нетлінні». Іншого пояснення чи розради не треба. Болію втратою, але дякую Богові за дар життя мого брата, за спільне пережите і за те, що призначив йому віддати своє життя за інших.
«Пережита втрата» – це поняття у моєму розумінні неможливе, я продовжую переживати її, але щоразу на якомусь іншому етапі… Мене болить, але не так, як боліло раніше… в мене залишається почуття вини, на яке я знайшла свій спосіб лікування: стараюся жити так, щоб моєму братові не було соромно, продовжуючи робити його справу посвяти іншим серед людей та в умовах, даних мені Богом.
Одного разу мені трапилося слухати військового, який розповідав мені свою воєнну історію пережитого бомбардування. Він біг з маленькою дівчинкою на руках і просив Бога не забирати його, допоки не зможе доставити дитину в безпечне місце. Він описував її як чотирирічну дівчинку у рожевій сукні, обличчя якої він пам’ятатиме до смерті і про яку більше нічого йому не було відомо. Ось це один серед чисельних прикладів такої високої нової гуманності, якої наш сучасний світ не бачив. Серед дикої жорстокості, на яку, як виявляється, спосібна людина з одного боку, вона також спосібна на жертву заради інших. Ця жертва чиста і бездоганна, яка полягає у захисті собі подібних ціною власного життя…
Глибоко в серці ми завжди знали, що є цінним та справжнім – нам лише бракувало прикладу бездоганних людей, які без підготовки в один момент стали спроможними до рішучої зміни, війна нам показала хто є хто… Ми побачили людей без масок, відважних велетнів, рівень яких багатьом не під силу. Все інше не має значення.
В одній телефонній розмові мій брат поділився тим, як деякі військові просили його допомогти їм звільнитися від алкогольної чи інших залежностей… Мене дуже вражав той факт, що в умовах війни люди боролися зі своїми проблемами, хотіли змінюватися і шукали можливостей. А ще мене вражали поради мого брата, якими він додавав духу побратимам. Так от, щоб подолати проблему, він радив «прийняти рішення змінитися». Насправді все починається з доброї свобідної волі розпочати опір тій чи іншій проблемі, тому треба прийняти рішення. Ця порада допомогла й мені, бо після втрати я теж немовби завмерла і щоб повернутися до життя, молитви і довіри Богові, треба було прийняти рішення, хоча все виглядало без сенсу…
З втратою брата я почала писати прозу та поезії, виявляється звикла реакція мозку обробляти біль. Мабуть так, оскільки всі вірші – на тему втрати, війни, сенсу життя…
Смерть увійшла в моє життя…
В життя моїх найближчих!
І тихо-тихо там присіла,
А потім божевільно заревіла!
Ревла, металась і косила…
Та не скосила, не змогла, бо не зуміла…
Нас зранила, нам душу рвала, може, й навіть вбити нас хотіла…
Однак нам Ангела зродила,
В якого крила!
О Боже мій, які ж ці крила!
Вони нам – захист і велика сила!
Смерть увійшла в моє життя…
Тепер несила, –
Не знати ближнього
Як брата рідного, як сина!
Щоб продовжувати вчитися переживати втрату, мені стало важливо контактувати з військовими, це для мене – життєва необхідність. Ми взаємно допомагаємо одні одним. Одного разу хтось з військових мені сказав, що я можу їм розповідати про все, окрім пекла, бо вони вже там були. Так от, їхній досвід усім нам дуже важливий, бо це той новий досвід боротьби, відваги, безстрашності, якого ми не маємо, і який запозичуємо від них, а їм потрібна наша любов, сприйняття та підтримка. Молитва теж, але оскільки вони пройшли пекельні випробування, то припускається, що молилися так, як ми ніколи ще в житті не молилися. Напруга їхніх почуттів, включно з релігійними, переважає наші досягнення в цій сфері.
Часто військові так підсумовують свій бойовий досвід: Бог мене зберіг, бо моя місія не завершена… Переконана, що місія, заради якої нам дарується ще один шанс, ще один день, ще одна боротьба – це серце чисте і дух праведності. Але це ми не в силі досягти без Божої допомоги, сам цар Давид у своїй славі і силі волав до Бога: «серце чисте сотвори в мені, Боже, і духа правого обнови в нутрі моєму» (Пс 50,12). І апостол Павло радить одягнути броню праведності, щоб уникнути усіх причин можливих поразок (Еф 6,11-17). Це важлива мета нашої життєвої місії, яку я визначила для себе і про яку не боюся говорити іншим. Наш час – непростий: час великого незрозумілого трагізму зродив особливих людей – людей з втратами, у кожного вони свої, і наше завдання: трансформувати їх у набутки. Аналізуючи дії більшості наших простих людей, сподіваюся, нам це вдасться.
