Віра Церкви (71): Церква небесна і Церква земна

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Церква у цьому світі є паломницею, яка прямує до вічності. Земне життя – це лише проміжний етап на шляху до повноти життя в Бозі. З одного боку, це означає жити реальністю й не плекати ілюзій, що у цьому світі можна досягти досконалості, про що ми роздумували в попередньому епізоді. З іншого –закликає нас уже на землі ставати співучасниками небесної спадщини у Христі. Догматична конституція описує це так: «Злучені з Христом у Церкві й позначені Святим Духом, “що є завдатком нашої спадщини” (Еф. 1,14), ми звемося дітьми Божими і справді ними є (пор. 1 Йо. 3,1), але ще не з’явилися з Христом у славі (пор. Кол. 3,4), в якій будемо подібні до Бога, бо побачимо Його, як є (пор. 1 Йо. 3,2). “Поки в тілі живемо, перебуваємо далеко від Господа” (2 Кор. 5,6) і, маючи зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо (пор. Рим. 8,23) й хочемо бути з Христом (пор. Флп. 1,23). Ця ж сама любов іще дужче спонукає нас жити для Того, хто за нас умер і воскрес (пор. 2 Кор. 5,15)». У цьому епізоді погляньмо ближче на єдність Церкви небесної та Церкви земної, а також на знаки майбутнього життя.

Співвідношення Церкви земної та Церкви небесної

Церква виконує своєрідну посередницьку функцію між земним життям і вічністю. Соборний документ Lumen Gentium описує це через співвідношення Церкви земної та Церкви небесної. До земної Церкви належать учні Христові на землі, а до небесної – ті учні, які після свого земного життя прославляють Бога у вічності. Завдяки приналежності до Христа між земною та небесною Церквою відбувається обмін духовними благами: ті, хто вже перебуває на небесах, укріплюють усю Церкву у святості та заступаються перед Небесним Отцем за земну Церкву, а земна Церква звертається до Пресвятої Богородиці та святих, які скріплюють усю Церкву в її святості, докладаються до її розбудови та заступаються перед Богом за тих, які ще звершують земне паломництво у вірі. «Коли ми споглядаємо життя тих, хто вірно йшов за Христом, то віднаходимо нову причину для шукання майбутнього Міста (пор. Євр. 13,14, 11,10) і одночасно пізнаємо найпевнішу дорогу, якою зможемо посеред мирського розмаїття дійти до досконалого єднання з Христом, тобто до святості, кожен відповідно до власного стану і обставин», – навчає Догматична Конституція про Церкву. Крім того, земна Церква молиться за мертвих, які проходять шлях очищення.

Цей чудовий опис єдності та обміну духовними благами спонукає до ще більшої любові до Христа. Маючи перед очима вічність, християни покликані дедалі більше орієнтуватися на Христа. Віруюча людина має бути паломником у вірі: не зациклюватися на собі, а втілювати віру через діла любові – вияв справжньої побожності. Це також вимагає подолання різноманітних спокус світу. «Тож намагаємося з усіх сил подобатися Господеві (пор. 2 Кор. 5,9) й одягаємося у зброю Божу, щоб могти вистояти супроти хитрощів диявольських і встоятися за лихої години (пор. Еф. 6,11 і 13). А оскільки ми, як застерігає Господь, не знаємо ні дня, ні години, то нам годиться постійно чувати, щоб, виповнивши єдиний перебіг нашого земного життя (пор. Євр. 9,27), могли ми з Ним увійти на весілля та заслужили бути причисленими до благословенних (пор. Мт. 25,31-46), щоб не було нам наказано, як слугам лукавим і лінивим (пор. Мт. 25,26), іти у вогонь вічний (пор. Мт. 25,41), у “темряву кромішню”, де “буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 22,13, 25,30)», – заохочує соборний документ Lumen Gentium. Цей постійний динамічний шлях Церкви-паломниці є також застереженням, щоб не блукати у цьому світі, віддаляючись від Бога, а невпинно прямувати до небесної мети – Царства Божого. У цьому контексті Церква пропонує своїм синам і дочкам різноманітні засоби, які допомагають оновлюватися та здобувати сили у земному паломництві.

Християни є паломниками у цьому світі, тому мають пильно зважати на те, що наближає їх до Бога. «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають, – навчає Христос. – Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 19-21). Цей заклик спонукає перевести погляд із власного «я» на Бога, а від земних речей – до небесних. Так земний шлях перетворюється на приготування до майбутнього життя, передсмак якого є вже на землі. «Тому, усвідомлюючи, що “страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рим. 8,18; пор. 2 Тим. 2, 11-12), стійкі у вірі, ми чекаємо “блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа” (Тит. 2,13), “який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла” (Флп. 3,21) і який “прийде прославитися у своїх святих і появити себе того дня на подив усім, які увірували” (2 Сол. 1,10)», – зазначає Догматична Конституція про Церкву.

Оновлення бачення про вічне життя

«Ісус, щоб освятити народ власною своєю кров’ю, страждав поза містом. Тож виходьмо до нього [Ісуса] за табір, несучи наругу його, бо ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо» (Євр. 13,14), – пише апостол Павло. Щоб стати учасником спасенних благ, справжній учень Ісуса повинен іти за Своїм Вчителем. Це стає можливим лише тоді, коли він, подібно до Христа, вийде «за табір» – тобто відмовиться від усього, що є лише сурогатом щастя, благополуччя та безпеки. Справжні й вічні блага перебувають за горизонтом суто людських сподівань. Щоб досягти їх, необхідно стати паломником і вирушити на пошуки майбутнього Небесного Міста. Християни можуть уже тепер – частково й заздалегідь – відчути істинність Божої обітниці. Вона звершується у літургії Церкви, Пресвятій Євхаристії та Святих Таїнствах, які є невичерпним джерелом духовного відродження та надії.

Натомість світові принади намагаються прикувати погляд віруючої людини винятково до тимчасових речей. Німецький соціолог Гартмут Роза зазначає, що постмодерне суспільство характеризується особливим прискоренням – технологічним, соціальним та загальним темпом життя. Це явище виступає своєрідним еквівалентом обіцянки вічності. У секулярному суспільстві єдиною цінністю стає теперішнє життя. Відповідно, «успішним» вважають життя, де людина реалізує всі свої прагнення, що невпинно зростають завдяки новітнім технологіям. Як наслідок, ми схильні прискорювати темп, щоб встигнути «прожити більше» за той короткий час (якого ніколи не вистачає), що маємо в розпорядженні, керуючись логікою, ніби «живемо лише раз». Таким чином, за словами соціолога, сучасний шалений ритм ґрунтується на прихованій ідеї, що прискорення – це відповідь сучасності на проблему людської скінченності та смерті.

З іншого боку, не варто звинувачувати лише секулярний світ у тому, що тему вічного відсунули на задній план або замінили світськими аналогами. Вчення про очікування другого пришестя Христа та приготування до вічного життя зазнало такої дискредитації, що сьогодні проповіді чи катехитичні науки про останні речі звучать дуже скупо – навіть під час похоронів чи молитов за померлих. Ця криза розпочалася наприкінці XIX століття з пошуків так званого «історичного Ісуса». Тоді представники протестантського ліберального богослов’я звели постать Христа до вчителя етики, стверджуючи, ніби Його вчення про потойбіччя є пізнішим додатком. За їхніми словами, з воплоченням Христа тогочасному гріховному світові мав прийти кінець, натомість мало повністю утвердитися Царство Боже. Оскільки цього не відбулося, Добру Новину про близькість Небесного Царства буцімто замінили звісткою про воскресіння. Так замість спільного й неминучого спасіння з’явилася приватна надія на воскресіння наприкінці часів.

Звісно, людство завжди прагне кращого світу, але не це є ключовим змістом проповіді Ісуса. Коли фарисеї Його запитують коли прийде Боже Царство, Він відповідає: «Царство Боже прийде непомітно; ані не скажуть: Ось воно тут! – або: Он там! – бо Царство Боже є всередині вас» (Лк. 17,21). Це означає, що Царство Боже не є чимось зовнішнім – це внутрішня реальність, яка народжується в серці людини. Водночас Царство Боже не обмежується лише внутрішнім виміром, адже воно покликане преобразити ввесь світ, створити спільноту та об’єднати людство. Ба більше, сам Ісус і є цим Царством! Прийшовши у світ з проповіддю Євангелія, Своєю смертю і воскресінням Він започаткував у ньому Боже Царство. Для цілковитого перетворення людства потрібні час і терпеливість. Христос прирівнює Царство Боже до маленької зернини, яка згодом виростає у велике дерево (Мт. 13, 31-32). За цією аналогією, під час земної проповіді Христа Боже Царство перебувало на початку зростання. Проте це зерно має силу зростати й змінювати народи, починаючи з серця кожної людини. Майбутнє вже започатковане й розвивається тут і зараз. Тому ми можемо дивитися на реальність значно глибше: вічність починається вже сьогодні – у нашому повсякденні, що освітлене Божим Словом, об’явленим в Ісусі Христі.

_____________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48, 50.