Віра Церкви (64): завдання мирян у світі

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium приділяє достатньо уваги апостоляту мирян, які відіграють важливу роль у житті всієї Церкви. «Мирянський апостолят – це участь мирян у спасенній місії Церкви; до цього апостоляту їх уповноважує через Хрещення і Миропомазання сам Господь. Святими Таїнствами, передовсім Святою Євхаристією, передається і живиться та любов до Бога і до людей, яка є душею всього апостоляту. Миряни покликані робити Церкву присутньою і діяльною в тих місцях та обставинах, де вона може стати сіллю землі лише завдяки їм», – навчає соборний документ. Погляньмо на деякі основоположні особливості місії мирян, яка бере початок від Святого Таїнства Хрещення.

Участь мирян у служінні Христа

Внаслідок Хрещення та Миропомазання на людину сходить Святий Дух: вона отримує силу й благодать брати участь у потрійному служінні Христа – священничому, пророчому та царському. Беручи участь у священничому служінні Христа, миряни єднаються з Христом та Його жертвою. «Всі їхні діла, молитви й апостольські починання, їхнє подружнє та родинне спілкування, їхній щоденний труд і відпочинок душі й тіла, якщо вони здійснюються в Дусі, навіть життєві прикрощі, якщо їх терпляче зносити, – усі вони стають духовними жертвами, приємними Богові через Ісуса Христа (пор. 1 Пт. 2,5), що їх, разом із принесенням Господнього Тіла, побожно складають Отцеві в Євхаристійному богослужінні, – зазначає Догматична конституція Lumen Gentium. – Ось так і миряни, поклоняючись Богові та скрізь діючи у святості, посвячують Богові сам світ». Завдяки єдності з Христом та наслідуванню Його, миряни внутрішньо перемінюються. Зокрема, наслідком християнського життя стають плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість (Гал. 5, 22-23).

Не менш цінним є участь мирян у пророчому служінні Христа, яке відображається через життя, побудоване на міцній підвалині Євангелія. Відвага у свідченні Євангелія робить мирян справжньою закваскою у світі (пор. Мт. 13,33) та сіллю землі (пор. Мт. 5,13). Таким чином пророчий вимір мирян виявляється в тому, що вони своїм життям вказують на глибші сенси та цінності, якими повинна керуватися людина. А це, своєю чергою, пов’язано із життям на основі певного ідеалу. У християнстві ідеал асоціюється з відновленням Божої справедливості на основі порядку, установленого Богом. Тому завдання Церкви, і ширше – усіх християн, – є насамперед пізнавати свою віру, пізнавати Божу волю, Його план, жити вірою й втілювати її в тих середовищах, де перебуваємо. Іншими словами, йдеться про внутрішнє перетворення. Тому бути пророками для інших означає свідчити своїм християнським життям, що інший світ можливий – світ у Божій правді та справедливості.

Участь у царському служінні Христа дає спроможність та силу через самозречення і святе життя долати в собі царство гріха (пор. Рим. 6,12), служити Христові в ближніх, приводячи їх до Христа, щоб Господь царював у них у правді та любові. Миряни «повинні в усіх ділах, навіть мирських, допомагати одне одному задля того, щоб провадити святіше життя, щоб світ сповнився духом Христовим та у справедливості, любові й мирі успішніше досяг своєї мети», – навчає Догматична конституція про Церкву.

Духовний вимір апостоляту мирян

Навчання ІІ Ватиканського Собору про мирян активно просували Наступники апостола Петра. Зокрема, вартим уваги є Апостольський лист «Christifideles laici» Папи Івана Павла ІІ, який з’явився в результаті Синоду єпископів 1987 року на тему: «Покликання та місія мирян у Церкві та в світі». У документі зазначається, що місія мирян стосується своєрідного синтезу між Євангелієм і життям: завдяки роздумам над Святим Письмом, спрямованим на забезпечення зв’язку між вірою та життям, вони втілюють Євангеліє в світі. «На них, зокрема, покладається завдання свідчити про те, що християнська віра є єдиною повноцінною відповіддю, більш-менш усвідомленою і бажаною для всіх, на проблеми і надії, які життя ставить перед кожною людиною і кожним суспільством. Це буде можливо, якщо вірні миряни зможуть подолати в собі розрив між Євангелієм і життям, відновлюючи у своїй повсякденній діяльності в сім’ї, на роботі та в суспільстві єдність життя, яке черпає з Євангелія наснагу і силу для реалізації в повноті», – зауважує святий Іван Павло ІІ. Подолання розриву між Євангелієм та життям є викликом – мати неабияку мужність ступати проти течії цього світу, який проминає (пор. 1 Кор. 7,31). Задля цього необхідно перебувати у стані освячуючої благодаті, щоб поступово вириватися з-під впливу гріха, оточуючи себе тим, що наближає до Бога. Адже неможливо свідчити віру, якщо не живеш нею. З іншого боку, людина може перебувати в несприятливому середовищі, а тому Церква навчає, що, втілюючи Боже Царство, вона приймає всі здібності, ресурси та звичаї життя народів, наскільки вони є добрими; і, приймаючи їх, очищає, зміцнює і підносить.

Таким чином ефективність апостоляту мирян залежить від їхньої єдності з Христом, бо тільки той, хто залишається з’єднаним з Ним, може приносити плоди. Це життя тісної єдності з Христом живиться в Церкві духовними засобами, спільними для всіх вірних: активною участю у Божественній Літургії, щоденною молитвою, Божим словом і Святими Таїнствами. Завдяки Божому слову мирянин вступає в діалог із Богом, Який відкриває йому свою волю; роздумуючи над Божим словом, миряни вчаться правильно судити про справжній сенс і цінність тимчасових речей. Молитва, як особиста, так і спільна, необхідна для освячення мирян і прохання сили Святого Духа, щоб виконувати Божу волю в житті. Оскільки всі вірні схильні до гріха, необхідне постійне навернення, яке виявляється також через часте приступання до Святого Таїнства Покаяння, щоб швидше повернутися на добрий шлях. Звичайно, нелегко змінювати світ зсередини: існує безліч труднощів, перешкод і негараздів у свідченні своєї віри, тому лише укорінення у Христі може дати силу витримати всі ці випробовування, поєднуючи свої терпіння з терпіннями Христа.

У цьому контексті варто вказати на дві крайнощі, які віддаляють мирян від їхньої місії в Церкві: надмірне присвячення часу різним церковним обов’язкам, що може призвести до занедбання інших обов’язків – у сім’ї, на роботі та в інших сферах життя; і відокремлення віри від життя. Друга крайність виражає певного роду «світськість» віри: знаходячи виправдання, християнин йде на серйозні компроміси з поглядами, альтернативними християнству. Наприклад, є християни, які водночас вірять в Бога й у реінкарнацію, присвячують час на молитву й відвідування богослужінь і одночасно вірять в забобони й гороскопи. У цьому випадку йдеться про небезпеку своєрідного розмивання християнства в сучасності, коли занедбується ідентичність мирян – бути закваскою в світі та сіллю землі. Тому необхідно пізнавати свою віру й довіряти Богові, щоб виконуючи свої щоденні обов’язки, шукати Божого Царства, упорядковуючи своє життя по-Божому.

Кілька середовищ свідчення віри

Щоб жити своєю вірою на щодень, миряни мають чимало середовищ; обмежимося короткими описами тих, про які згадує Папа Іван Павло ІІ у «Christifideles laici». Святіший Отець вказує, зокрема, на різні форми благодійності – прояв солідарності до окремих осіб чи різних громад. Це особливо цінно в контексті війни в Україні, де чимало мирян підтримують захисників держави та постраждалих від російських атак. Таким чином милосердя до ближнього є одним із виявів любові та участі в царстві Ісуса Христа, Який «прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити» (Мк.10, 45).

Ця любов проявляється також в участі в політиці, яка покликана сприяти спільному благу. Часто можна почути звинувачення політиків у корупції, індивідуалізмі, зловживанні владою тощо. Фактом є те, що політика є середовищем моральної небезпеки, однак саме тут проявляється можливість зростання у вірі. Християни, які живуть своєю вірою й водночас є компетентними у цій галузі, покликані присвячувати себе суспільним справам через тягар відповідних обов’язків, перетворюючи політичне життя зсередини завдяки свідченню сили Євангелія в дусі служіння.

Ще одним суспільним середовищем є світ праці, у якому необхідно захищати й шанувати гідність людини, адже людина є творцем, центром і метою всього економічного та соціального життя. З цією метою миряни повинні виконувати свою роботу з професійною компетентністю, чесністю та християнським духом. Жертвуючи свою працю Богові, варто пам’ятати, що людина приєднується до діла Христа, який надав праці дуже високу гідність, працюючи власними руками в Назареті.

Зрештою служіння людині та суспільству реалізується також через створення й передачу культури. Під культурою ми розуміємо всі засоби, за допомогою яких людина вдосконалює та розвиває різноманітні дари як у сім’ї, так і в громадянському суспільстві в цілому, через розвиток звичаїв та інституцій, а також виражає, передає та зберігає у своїх творах великі духовні переживання і прагнення. Тому присутність у світі культури має на меті не лише розпізнати та, за необхідності, очистити критично досліджені елементи існуючої культури, а й піднести їх через первісні багатства Євангелія та християнської віри. У цьому сенсі відкривається простір для щедрої євангелізації культури.

________________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 33-36.

GIOVANNI PAOLO II, Christifideles laici, in URL: < https://www.vatican.va/content/john-paul-ii/it/apost_exhortations/documents/hf_jp-ii_exh_30121988_christifideles-laici.html > (in 12/04/2026), 34, 41-44.

M. MUOLO, I laici, (Quaderni del Concilio, vol. 21), Shalom editrice 2022, 35-36.