Віра Церкви (63): природа і місія мирян
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору Lumen Gentium презентує Церкву як єдиний Божий народ, який складається з різних станів. Серед них значне місце відіграють миряни. У цьому епізоді погляньмо на роль мирян у світлі ІІ Ватиканського Собору.
Перетворювати світ зсередини
Документ Lumen Gentium зазначає, що мирянам, на відміну від священнослужителів та чернецтва, притаманний саме мирський, світський характер: «вони живуть у світі, тобто серед своїх світських справ і обов’язків, у звичайних умовах родинного і суспільного життя, з яких немовби зіткане їхнє існування». Ця особливість виявляє їхню місію –провадити свої справи, впорядковуючи їх по-Божому. Іншими словами, миряни покликані приносити Євангелія у ті середовища, в яких живуть і працюють. У світлі цього покликання Божий народ спричиняється до спасіння світу, яке виходить далеко за межі земного благополуччя, усталених соціальних конструкцій чи історичного періоду. Кожен, хто ступає дорогою спасіння, покликаний свідчити іншим про Бога насамперед через любов, яка «влита в серця наші Святим Духом» (Рим. 5,5). Коли миряни живуть своєю вірою, Божа любов поширюється через їхні взаємини та справи, виконані з любов’ю. Це свідчення впливає на світ, адже християни залучені до сімейного, суспільного, робочого та інших середовищ. На дорозі християнського покликання мирянам дуже корисним може стати соціальне вчення Католицької Церкви, яке є своєрідним орієнтиром у різноманітних суспільних контекстах. У ньому містяться принципи, критерії суджень і норми дій, які є відповіддю на проблеми й надії сучасної людини та суспільства. Таким чином миряни краще розпізнаватимуть ті речі повсякденного життя, які провадять до Бога, а також бачитимуть, що перешкоджає їм на дорозі любові до Бога та ближнього.
Церква не відвертається від світу, наслідуючи приклад свого засновника – Ісуса Христа, Який сам став людиною в конкретній суспільній дійсності, що охоплювала різні середовища. Хоча Христос позитивно ставився до світу, Він завжди засуджував те, що його псує – особистий гріх людини, який віддаляє її від Бога та ближніх. Наслідки гріха конкретної особи також призводять до створення в соціальному середовищі так званих «структур гріха», адже кожен гріх ранить певну соціальну групу, у якій перебуває грішник, негативно впливаючи на інших. Тому миряни покликані боротися з гріхом у світі насамперед через особисту святість і свідчення християнського життя там, де гріх проявляється як несправедливість, егоїзм і віддалення від Бога. Це реалізується через єдність з Христом, формування совісті та привнесення євангельських цінностей у суспільство. Перший крок – перетворення власного серця через молитву, Святі Таїнства та пізнання вчення Церкви. Миряни покликані вивчати Святе Письмо й Катехизм Католицької Церкви, щоб пізнавати Бога, розпізнавати гріх та бути спроможними вибирати добро в щоденних реаліях. Жодна сфера життя не може вважатися чужою для звіщення Бога: миряни – це ноги, якими поширюється Євангеліє, уста, які його звіщають, та руки, які втілюють його в життя. Тому ІІ Ватиканський Собор вказує мирянам на їхню головну сферу проповіді – ті середовища, в яких вони щодня перебувають: сім’я, робота, дозвілля, стосунки, політика, економіка, нові цифрові технології, екзистенційні та географічні периферії, відносини між народами тощо.
Суспільна місія мирян
Оскільки християни живуть у світі, Церква не може говорити про свою ідентичність, не згадуючи про свою місію служіння світу. У цьому контексті важливими є взаємини між Церквою та державою, які сприяють тому, щоб християни могли вільно сповідувати свою віру в країнах проживання. Католицька Церква турбується про те, щоб цивільна влада не порушувала законне право на релігійну свободу. Право на релігійне самовираження – це внутрішня потреба кожної людини, яка робить свій внесок у конкретне суспільство. Соціальний порядок також залежить від осіб, що поводяться відповідно до своїх ціннісних переконань (релігійних, філософських, політичних тощо), які впливають на їхню поведінку в соціумі.
Здорова секулярність уникає двох крайнощів: нав’язування державою моралі, яка встановлює, що є добрим, а що поганим на всіх рівнях, та апріорного відкидання моральних цінностей, що походять із культурних або релігійних сфер, до яких люди долучаються добровільно. Державна влада покликана турбуватися про політику, яка працює на користь справедливості, гарантуючи рівні права для всіх. Це те, що вирізняє демократичні суспільства від тоталітарних. Як свідчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або завуальований тоталітаризм. У цьому контексті Церква пропонує соціальне вчення, захищаючи гідність кожної людини від зачаття до природної смерті, вказуючи на пріоритет спільного блага, необхідність підтримувати слабші верстви суспільства та солідарність, яка допомагає будувати «цивілізацію любові», виходячи з надприродної дійсності. Водночас Церква застерігає від утилітарного індивідуалізму, технократичної економіки та приватних інтересів. Переймаючи від Церкви соціальне навчання, державна влада матиме більше шансів формувати політику на користь збереження соціального порядку.
У контексті взаємин між Церквою та державою миряни займають передові позиції, адже саме вони, завдяки своєму типовому способу життя, мають більш безпосередній контакт із реаліями світу. Інші члени Церкви: священнослужителі, ченці і черниці, хоча і покликані до євангельського служіння світові, з огляду на стан та покликання їхнє служіння відрізняється від мирянського. Догматична конституція про Церкву навчає, що миряни, які живуть у світі серед своїх мирських справ та обов’язків, також включені в єдину євангелізаційну місію Церкви: «Там Бог їх кличе, щоб вони, виконуючи свої обов’язки в євангельському дусі, стали, немовби закваскою для освячення світу зсередини і передусім, сяючи свідченням власного життя, вірою, надією та любов’ю, являли Христа іншим». Богословські чесноти – віра, надія й любов – є основою християнської моральної діяльності та Божим даром. Папа Івана Павло ІІ прирівнював їх до трьох зірок, які сяють на небі духовного життя, провадячи до Бога. Вони повинні діяти разом, доповнюючи одна одну. Віра без надії слабка, а без любові – мертва. Чеснота надії доповнює віру, веде до любові та підтримує людину в моменти труднощів і випробувань. Любов же вдосконалює віру та надію, зв’язуючи всі чесноти в досконалу гармонію.
Співпраця та взаємна підтримка між членами Церкви
Соборовий документ Lumen Gentium вказує на єдність Божого народу, якого об’єднує єдина віра в Ісуса Христа. Тому різні покликання та обов’язки в Церкві не повинні призводити до поділу чи вивищення; навпаки, поміж усіма членами Церкви повинна існувати рівність щодо гідності і спільної для всіх діяльності в розбудові Христової Церкви. «Різниця, яку Господь установив між священнослужителями і рештою Божого народу, несе в собі й єднання, бо пастирі та вірні взаємно один одного потребують: пастирі Церкви, наслідуючи приклад Господа, служать одні одним і вірним; а ті радо підставляють плече пастирям і вчителям», – зазначає Догматична конституція про Церкву. Пастирі Церкви покликані присвячувати себе навчанню мирян соціального вчення Церкви, формувати їхню обізнаність у цій сфері, а також формувати в них моральне судження щодо різних соціальних ситуацій. Водночас йдеться про розсудливість, яка полягає не в наказуванні вірним, а в наданні порад для прийняття ними особистого рішення. Завдання священнослужителів Церкви полягає в наданні моральної і духовної підтримки, формуючи у мирян моральні принципи, які допоможуть їм відважно ступати у вірі. Миряни, які відчувають завдання й відповідальність жити своєю вірою щодня, часто гуртуються у різні парафіяльні спільноти, які є чудовим простором для ділення досвідом, зростання у вірі та зміцнення в надії. ІІ Ватиканський Собор спричинився до розквіту численних спільнот, асоціацій та рухів в Католицькій Церкві, які стали справжніми проявами апостольської місії мирян у різних сферах. Церква всіляко підтримувала ці спільноти, починаючи з Папи Павла VI, який заснував Раду мирян, що сьогодні є частиною Дикастерії в справах мирян, сім’ї та захисту життя.
Прямування до святості
Отож святість – це Божий дар, який розпочинається у Святому Таїнстві Хрещення, зростає в подорожі віри й благодаті протягом земного життя та здобуває повноту в небесній славі. Християнське життя – це не абстрактний ідеал, а святість не є чимось сумним і суворим, що складається з холодних правил. Навпаки, святість – це життєдайна зустріч із Богом, яка запалює в серці радість і робить життя квітучою весною добра. Щоб прийняти цей дар, необхідно розпізнати дані Богом таланти, щоб проживати віру серед різних обставин. Це також передбачає вміння розпізнавати присутність Бога в конкретному житті: у домі, у школі, в університеті, на робочому місці тощо. Зрештою, святість включає потребу пізнати власну унікальність у світлі віри. Іноді існує спокуса дивитися на святих крізь призму копіювання. Натомість, пізнаючи та приймаючи себе, людина поступово відкриватиме власний шлях до святості. Бог бажає, щоб християни, наслідуючи приклади святих, засвоювали життєву суть їхніх чеснот, адаптуючи їх до власних потреб і обставин.
Церква, маючи багатовікову традицію, пропонує перевірені складові справжнього християнського життя: щоденна молитва, плекання тиші та слухання, часте приступання до Святих Таїнств Сповіді та Євхаристії, читання доброї релігійної літератури, духовний провід, творення справжніх уз братерства/сестринства в служінні, допомога потребуючим, а також смиренне та відважне свідчення віри. Таким чином, незалежно від життєвого стану чи обов’язків, кожен може ступати різними шляхами віри, відгукуючись на Боже покликання до святості в Його Церкві.
_________________________
Бібліографія:
ІІ ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 31-32.
M. MUOLO, I laici, (Quaderni del Concilio, vol. 21), Shalom editrice 2022, 18-20.
