Настоятель босих кармелітів: в Україні люди моляться, а молитва тримає світ
Світлана Духович – Ватикан
Велика втома, але й віра, здатна витримувати випробування та єднати людей. Так в інтерв’ю для ватиканських медіа описує Україну отець Міґель Маркес Калле, Генеральний Настоятель Ордену босих кармелітів (OCD), після завершення свого четвертого візиту до країни з початку війни. Ця подорож була позначена рішенням розділити Страсний тиждень із місцевими спільнотами посеред війни, яка, здається, не має кінця. Отець Маркес пояснює, що відчув потребу бути поруч зі своїми братами та сестрами – босими кармелітками саме в дні Пасхального тридення: «Поки ми в Римі живемо в спокої, там мої брати та сестри перебувають у скруті». Цей жест близькості, підкреслює він, також уособлює справжній сенс богопосвяченого життя.
Отче Міґелю, скільки разів Ви вже відвідували Україну з початку повномасштабної війни і чому Ви вирішили поїхати туди й цього разу, особливо на Великдень?
Я відвідую Україну вже вчетверте. Цього разу я вирішив поїхати, бо, в той час, як ми тут, у Римі, живемо в спокої, мої брати й сестри перебувають там, в Україні. І я мав бажання пережити Страсний тиждень разом із моїми братами, які перебувають у скрутному становищі. Я також думав поїхати на гору Кармель в Ізраїлі, але наразі це було неможливо. Це другий Страсний тиждень, який я переживаю в Україні за останні чотири роки; я був дуже радий, що зміг супроводжувати своїх братів і разом пережити Пасхальне тридення.
Скільки спільнот у вас в Україні?
Є три спільноти братів і дві спільноти Босих Кармеліток. Брати знаходяться в Бердичеві, де є найбільша спільнота при санктуарії Матері Божої, покровительки римо-католиків в Україні. Потім у Києві ми маємо парафію з трьома братами. І також у Гвіздаві, поруч із Бердичевом, ми маємо реколекційний дім, місце тиші для богопосвячених осіб і мирян. Дві спільноти Босих Кармеліток контемплятивних є в Києві та Харкові. Частина харківської спільноти ще перебуває у Польщі: коли почалася війна, всі виїхали, але зараз чотири з них повернулися.
Отче, як загалом почуваються Ваші співбрати та сестри-монахині? Ми вступили у п’ятий рік повномасштабної війни, а минула зима стала однією з найважчих для українського народу.
Я побачив велику втому серед співбратів та загалом серед населення в Україні; з одного боку, вони дуже пригнічені, бо війна триває, кінця не видно, і це виснажлива ситуація. Проте я побачив у братів велику близькість до народу. Під час богослужінь я помітив, що люди дуже інтенсивно переживали богослужіння: у Великий четвер – обмивання ніг, у Велику п’ятницю – Страсті. У таких ситуаціях здається, що люди переживають віру ще глибше. Під час богослужінь я бачив, що люди дуже згуртовані, зосереджені на тому, щоб брати активну участь у святкуванні. Брати та сестри спокійні, незважаючи на проблеми; вони залишаються поруч із людьми, намагаючись надавати допомогу різними способами. У суспільстві я відчув якусь «напружену тишу». Зовні ситуація здається спокійною: бачиш, як люди прогулюються або відпочивають в кафе, але потім вони пояснюють, як насправді виглядає ситуація всередині. Наприклад, під час богослужінь помітно відсутність молодих чоловіків: бачиш жінок, кількох літніх людей та підлітків, але очевидно, що багато хто перебуває на фронті. Цей зовнішній спокій приховує дуже сильні внутрішні почуття.
Як, на вашу думку, війна впливає на віру?
В Україні я побачив глибоко вкорінену віру. Під час богослужіння у Великий четвер я помітив справжнє зворушення серед присутніх; навіть вигук «Христос воскрес!» був сповнений сильних емоцій. Не кажучи вже про спів «Алилуя»: рідко мені доводилося чути, щоб його співали з такою енергією. Перший Страсний тиждень, який я пережив в Україні, саме на початку війни, був зворушливим досвідом: тоді минуло лише кілька місяців від початку бойових дій. Віра – це потужний елемент, що єднає людей; під час богослужінь була відчутна сильна єдність спільноти та глибокий зв’язок. Було зворушливо бачити, як діти, молодь і люди похилого віку з вдячністю зустрічали мене. Коли хтось приїжджає здалеку, щоб побути поруч із ними і супроводжувати їх, вони виявляють величезну вдячність: вони довго аплодували мені і часто говорили: «Дякуємо, що ви тут з нами, моліться за нас і разом з нами».
Ваш орден присутній у різних частинах світу. Що для Вас означає існування спільнот у місцях, де люди страждають від воєн та інших лих?
Для мене це є доказом автентичності нашого покликання. Наші обіти та наша духовність – ми є кармелітами і живемо молитвою та присутністю Бога – не є автентичними, якщо немає близькості до реальності та до людей; якщо духовність і молитва не ведуть тебе до зв’язку з реальністю, до близькості до людей і до виходу за межі себе. Я пишаюся тим, що мої брати та сестри вирішують залишатися в складних і небезпечних умовах. Це свідчення справжнього посвячення та духовного життя: відчувати себе братами тих, хто страждає, молитися разом з ними та допомагати їм молитися. Це потужна форма підтримки: коли ми молимося та разом здійснюємо богослуження перед Господом, завжди відкривається промінь надії, навіть перед обличчям смерті. Ми залишаємося поруч із тими, хто переживає трагічні ситуації голоду та злиднів; людьми, які в цей момент не мають нічого. Окрім бідності, ми стикаємося з наслідками хвороб та іншими нестерпними ситуаціями. В Україні ми відвідали літніх людей, військових, поранених на фронті, та сім’ї, які пережили втрату. Ми намагаємося їх підтримувати, співпрацюючи з установами, що надають допомогу, зокрема й психологічну. Сьогодні багато говориться про таку підтримку. Наприклад, як допомогти тим, хто повернувся з фронту, почати нове життя? Це складний виклик, оскільки почати все спочатку і повернутися до нормального існування – це надзвичайно важкий шлях.
Отче, який момент цього візиту був для вас найзворушливішим?
Це була зустріч із людьми в центрі, який надає допомогу тим, хто опинився в скрутному матеріальному становищі через війну, а також ветеранам, які переживають різні труднощі, та сім’ям, які втратили на фронті близьких. Там їм надають допомогу в юридичних питаннях, з оформленням документів, а також психологічну підтримку. Це мене дуже зворушило, бо люди плакали, розповідаючи свої історії. Там був солдат, який втратив ногу, дівчинка, яка втратила тата, жінка, чий чоловік помер, і вона залишилася сама, і тепер має великі проблеми із здоров’ям. Інша, яка теж втратила чоловіка... Дивитися в обличчя цим людям, які зібралися там і дякували тим, хто створив цей простір, було зворушливо. Вони стояли переді мною і запитували, чи можемо ми продовжувати надавати їм допомогу, бо для них це була єдина можливість; і справді, ми підтримуємо цей центр. Коли ми сказали «так», вони дуже зраділи. Це був дуже зворушливий момент. Також відвідування поранених солдатів у лікарні було дуже емоційним.
Коли Ви бачите стільки болю, чи не запитуєте ви себе: «А де Бог?»
Я відчуваю, що саме ті люди, які страждають, свідчать нам про Бога. Вони постійно просять у нас благословення; коли ти приносиш скапулярій, іконку чи розарії – а я приносив їх багато – вони приймають їх як щось дорогоцінне. В Україні, як і в багатьох інших місцях, люди прагнуть благословення: щойно вони бачать, що ти когось благословляєш, вони поспішають попросити тебе їх поблагословити. Тоді я не запитую себе: «Де Бог?», бо бачу, що вони мають цю глибоку потребу і говорять нам про Нього навіть у сльозах. Вони сприймають нашу близькість як розраду, майже як таїнство. Перед ними я відчуваю себе маленьким: ми приїжджаємо зі світу, який не знає цього страждання, ані війни. Можливо, наші дідусі й бабусі пережили це, але ми – ні. Тому так добре бути з ними й обіймати їх. Пам’ятаю одну сліпу стареньку, яка стискала мою руку: вона щось говорила, і хоч я не розумів її слів, на її обличчі була радість. Або маму з двома доньками, одна з яких має інвалідність: було неймовірно бачити, з якою силою вона піклується про них, поки чоловік працює далеко. Ці люди, хоч і плачуть, передають тобі силу, благословляють тебе. Я їду до них, щоб бути поруч із ними, але врешті-решт саме вони благословляють мене своїм свідченням.
Зараз у світі триває багато воєн. Війна в Україні триває вже дуже довго, і мабуть, для людської психіки нелегко впоратися з такою кількістю подібних новин. З кожним днем стає дедалі важче зберігати здатність відчувати та виявляти співчуття. Чи могли б Ви дати якусь пораду з цього приводу?
Я вважаю, що існує ще більша небезпека, ніж велика кількість новин: це фейкові новини. Ми вступаємо в епоху, коли важко вірити тому, що ми читаємо, і виникають сумніви щодо правдивості того, що нам розповідають, зокрема через те, що сьогодні із фотографіями можна робити все, що завгодно. Ми вже стали немов би «вакцинованими» проти зображень, що показують страждання і розруху, і тому, на мою думку, надзвичайно важливо залишатися відкритими, адже існує ризик, що кожен сховається у своєму «саду». Нам загрожує небезпека закритися, думаючи, що у нас і так достатньо власних проблем і труднощів. Ця особиста слабкість робить нас не готовими приймати біль інших; ми стаємо ніби островами. Новини, які ми отримуємо, розроблені так, щоб мати сильний емоційний вплив, і ми повинні навчитися розрізняти, правильно читати реальність. Нам потрібно на власному досвіді відчути і зрозуміти біль іншого, дозволивши собі бути зраненими. Це правда, що нас накриває хвиля негативних новин, яка змушує нас, ніби для самозахисту, закриватися, але я вважаю, що мені корисно стикатися з цією реальністю. Ми, кармеліти, присутні приблизно в 95 країнах. Завжди є занепокоєння, бо ми перебуваємо в Нікарагуа, на Близькому Сході, в Іраку, Лівані, Єгипті, Святій Землі та Нігерії. Коли я розмовляю з братами, діалог є прямим, і це велике щастя. Можливість отримувати новини, які не проходять через інтернет, а надходять безпосередньо від них, – це для мене привілей. Спілкування між нами, надсилання новин і фотографій, які ми зняли самі... все це допомагає нам залишатися близькими. Останніми днями я надіслав усім багато фотографій з України. На фото – прекрасні люди; попри все, вони не втрачають того світла, того відкритого обличчя. Я казав своїм друзям, що це ніби бачити життя, пронизане смертю, але яке все одно залишається життям.
Що для вас означало святкувати Великдень у місці, настільки позначеному смертю?
Для мене це означало жити Євангелієм. У наших країнах ми ведемо спокійне життя: у нас є їжа, гаряча вода та багато зручностей. Я вважаю, що в Україні було найкраще місце для святкування. Справа не в тому, щоб шукати емоцій, а в тому, щоб бути такими, як вони, які вміють дякувати попри все. У Києві, де ми святкували, ситуація дуже небезпечна; саме тоді, коли ми були там, було чути звуки обстрілів, але я був щасливий бути саме там тому. Я не хочу бути ченцем для того, щоб жити в комфорті, а щоб віддавати життя. Крім того, попри те, що це нелегко, і може трохи лякати, бути там необхідно. Бо що означає бути християнами, віруючими і говорити, що хочемо бути таїнством для світу? І це не для того, щоб шукати оплески, а щоб бути з людьми і бачити, як Ісус оживає там.
У суботу, 11 квітня, о 18:00 Папа запросив всіх приєднатися до нього в молитві за мир [ред. – інтервʼю було записане напередодні]. Нелегко продовжувати молитися, коли не бачиш видимих ознак миру. Що Ви можете сказати з цього приводу?
В Україні війна триває і, здається, їй не видно кінця. Ми часто повторюємо: «Молімося, молімося», але іноді здається, що ця молитва не приносить плодів. Однак, коли бачиш, як моляться ті, хто там перебуває, все змінюється. Коли бачиш, як солдати чи прості люди беруть у руки розарій, який ми їм приносимо, то розумієш, що для них це справжня надія. Я вірю, що на тлі божевілля цього світу, нашою єдиною зброєю є ця смиренна молитва. У санктуарії в Бердичеві я побачив літню жінку, яка прибирала сходи церкви. Їй було важко ходити. Ченці розповіли мені, що вона нічого не має і нікого з рідних. Вона не отримує допомоги, крім якоїсь допомоги від ченців. Вона також переробляє якісь речі, і ділиться тим малим з тими, хто поруч. До прибирання вона залучає інших літніх жінок, щоб їй допомагали. Це неймовірно: вона робить молитву своїм життям. Для неї, яка втратила все, молитва є спасінням. Я кажу, що ця жінка проповідує своїм життям. Її молитва походить із близькості до Бога, яка пробуджує й мене. Ця жінка є моєю відповіддю. Я часто думаю про свою маму, яка щоранку йшла молитися перед розп’яттям у моєму місті. Вона йшла туди заради нас, і часом плакала, бо ми, діти, не завжди були «хорошими». Вона молилася щоранку, і сьогодні я запитую себе: звідки береться моя віра? Вона походить саме від людини, яка прокидалася рано з непохитною вірою, незважаючи на власні труднощі. Я вірю, що світ тримається саме тому, що є люди, які, маючи віру, здатну витримати все, прокидаються і моляться. Я вірю в цю віру: не стільки у свою, скільки у віру цих людей, які не мають нічого або майже нічого. Вони багато страждали і продовжують боротися. Мені здається, що саме в цьому полягає справжня сила нашого світу; я вірю, що зрештою історія запам'ятає саме це, набагато більше, ніж тих персонажів, які провокують війни, прагнучи лише влади та грошей.
