Віра Церкви (62): пресвітери та диякони на служінні Божому народові
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Описуючи ієрархічний устрій Церкви, Догматична конституція Lumen Gentium вказує на тяглість між місією Христа та іншими служителями Церкви. «Христос, якого Отець освятив і у світ послав (пор. Ів. 10,36), через своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї посвяти і місії; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого служіння, різною мірою, різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене церковне служіння здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами», – читаємо в соборовому документі. Розглянувши у попередніх епізодах завдання єпископів, у цьому епізоді поглянемо на особливості служіння пресвітерів і дияконів.
Пресвітери і їхнє служіння на користь єдності
Пресвітери, або, як їх називають у народі, священники, поєднані з єпископами священною честю. Силою Святого Таїнства Рукоположення пресвітери беруть разом з єпископами участь у єдиному священстві та служінні Христа. У цьому контексті варто вказати на потрійне розрізнення між єпископами та пресвітерами. По-перше, пресвітери за своєю природою є співробітниками єпископів, пастирів місцевої Церкви. «У кожній місцевій громаді вірних вони певним чином роблять присутнім єпископа, з яким поєднані духом довіри й великодушності, беруть на себе частку його обов’язків та турбот і щодня дбайливо їх виконують. Під владою єпископа вони освячують призначену їм частку Господньої пастви і нею правлять; вони роблять Вселенську Церкву видимою у своїй місцевості й докладають великого труду в будуванні всього Христового Тіла (пор. Еф. 4,2)», – читаємо у соборовому документі Lumen Gentium. По-друге, пресвітери не посідають, на відміну від єпископів, повноти священства (лат. summus sacerdos); вони беруть участь у єдиному священстві Христа, однак різною мірою. По-третє, пресвітери беруть участь в апостольській місії, однак не є наступниками апостолів, на відміну від єпископів. У всіх інших основоположних елементах служіння пресвітерів поєднане із єпископами, адже обидва діють в ім’я Христа, Голови Церкви. Зважаючи на те, що пресвітери мають свою характерну участь у завданні апостолів, їм дарована Богом благодать, щоб вони могли бути служителями Христа Ісуса серед народу через служіння у звіщенні Євангелія та звершенні безкровної жертви – Євхаристії, інших Святих Таїнств, здійснюючи служіння примирення та полегшення; вони також заносять до Бога потреби й молитви вірних.
Участь пресвітерів в апостольській місії вимагає від них бути вірними Христові, Який покликав їх, подібно до апостолів, «щоб були при ньому, та щоб їх посилати із проповіддю» (Мк. 3,14). Тому істотними означеннями пресвітерського стану є єдність з Христом та проповідь (пор. Мк. 3, 13-15). З цього випливає, що пресвітер, який діє в імені Христа, повинен постійно плекати свою близькість з Христом через молитву та уподібнення до Нього (пор. Гал. 2,20). По-друге, пресвітер, який проповідує Євангеліє, покликаний бути близьким до громади. Якщо поглянути на історичний вимір, від самого початку пресвітер розглядався в єдності з громадою, для якої покликаний нести живого Христа. Від священника очікують, що він буде експертом у питаннях людяності, солідарним з радощами і стражданнями всіх, уважним до кожного, а водночас знаком живого Христа, Який примиряє їх із Богом. Можна сказати, що пресвітер є наче на прикордонні: в єдності з Христом та водночас серед людей, опікуючись Божим народом. Декрет ІІ Ватиканського Собору про служіння і життя пресвітерів Presbyterorum ordinis яскраво відзначає цей аспект близькості пресвітерів. «Вони не могли б бути служителями Христа, якби не були свідками й будівничими життя іншого, ніж земне; та не могли б вони служити й людям, якби залишалися чужими до обставин їхнього життя. Саме їхнє служіння особливим чином вимагає, щоб вони не пристосовувалися до цього світу; та водночас воно вимагає, щоб вони жили в цьому світі серед людей і, як добрі пастирі, знали свої вівці, а то й старалися привести ще й тих, хто не з цієї кошари, щоб і вони почули голос Христа і щоб постало одне стадо і один пастир. А щоб вони могли цього досягти, вельми допоміжними є ті чесноти, що їх слушно цінують у суспільстві: добре серце, щирість, мужність і витривалість, постійне дбання про справедливість, добре виховання та інші», – навчає документ.
Любов і молитва у священичому служінні
Єпископ і пресвітер беруть участь у священстві Христа. У цьому світлі ІІ Ватиканський Собор часто покликається на Божу любов – джерело покликання Христового священника. Тому священником (єпископом та пресвітером) може стати той, хто готовий з вірою і безмежною любов’ю відповісти на Боже покликання та відзначатися безкорисливою й вірною любов’ю. Звісно, не бракує моментів випробувань і труднощів. Однак священник повинен пам’ятати, що вірність покликанню є даром Господа, Який ніколи не відмовляє у Своїй допомозі тим, хто просить її з вірою. Які б завдання не виконував священник, він завжди повинен віддавати перше місце близькості з Господом – джерелом любові. І оскільки справжня любов походить лише згори, в основі життя священника має бути віруюче і наполегливе слухання Божого слова. Кожен проповідник повинен виконувати своє служіння більше діями, ніж словами, і святим життям прокладати шлях тим, хто хоче йти за Христом. Однак і це походить від Бога, бо ніхто не може жити священичим життям без Його допомоги. Тому необхідною передумовою життя священника є смиренна відкритість перед Богом. Де присутнє це смирення, там буде й радість життя, сповненого сенсу та запалу.
Своєю чергою ті, хто не є священниками, покликані сприяти уподібненню священника до Христа. Тому необхідно молитися за своїх священників, а також за добрі та численні покликання до священничого стану, щоб серед Божого народу були ті, хто щодня відкриватиме вірним радість безмежної любові Бога до кожного. Таким чином свідчення священників буде запалювати в інших прагнення Бога та привабливість слідування за найвищим первосвященником – Ісусом Христом.
Характерні особливості дияконського служіння
«На нижчому ступені ієрархії стоять диякони, яким дають рукоположення не на священство, а на служіння, – читаємо у Догматичній конституції про Церкву. – І все ж, укріплені благодаттю Святого Таїнства, у сопричасті з єпископом і його пресвітератом, вони служать Божому народові в дияконії богослужінь, слова й любові». Внаслідок Святого Таїнства Рукоположення диякон отримує перший ступінь священства, який надає право напоумляти Божий народ, очолювати вірних у богопочитанні й молитві, проповідувати Боже слово, причащати, проводити обряд поховання, а в латинському обряді, за дозволом єпископа чи пресвітера, також уділяти Святі Таїнства Подружжя та Хрещення. Конкретні обов’язки диякона, як правило, визначає єпископ.
Соборовий документ Lumen Gentium рекомендує відновити дияконат як самостійний і постійний щабель ієрархії, оскільки цей сан здебільшого був перехідним ступенем перед отриманням пресвітерських свячень. На сьогодні ця рекомендація здійснилася. Той, хто хоче стати постійним дияконом, повинен пройти шлях духовного, загальнолюдського, душпастирського та інтелектуального приготування. Протягом кількох років кандидат у диякони має присвятити себе вивченню богослов’я та старанно служити в парафіяльних громадах. Щоб стати постійним дияконом, необхідно бути хрещеним та мати завершену середню освіту. Якщо хрещення відбулося в дорослому віці, від того часу має минути щонайменше 5 років. Він повинен бути не молодшим за 25 років, якщо неодружений, і 35 років, якщо одружений. Якщо кандидат у диякони на момент свячення не одружений, після цього він не зможе одружуватися і повинен дотримуватися целібату. Якщо ж кандидат у диякони вже одружений, Церква визнає його шлюб і гарантує його збереження. Якщо одружений чоловік вирішує стати дияконом, він повинен бути впевнений, що його родина готова беззастережно підтримати його в цьому виборі.
Основною рисою диякона повинні бути милосердя та любов до Христа й ближніх. Наслідуючи Христа, Який служить, постійний диякон має бути прикладом для всіх вірних, постійно служачи ближнім, особливо найбіднішим і стражденним. Служіння диякона передбачає діяльність при парафії, допомогу в провадженні парафіяльних спільнот і спричинятися до християнського виховання. Ще один аспект його служіння стосується Божого слова: навчання вірних Христової науки, організація та розвиток біблійних спільнот, допомога в катехитичному навчанні тощо.
______________________________
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 28-29.
ІІ Ватиканський Собор, Декрет про служіння і життя пресвітерів «Presbyterorum ordinis», 3.
P. GOYRET, Il Papa, i vescovi, i sacerdoti e i diaconi, (Quaderni del Concilio, vol. 20), Shalom editrice 2022, 57.
