Віра Церкви (61): єпископське служіння cлова та турбота про єдність

о. Яків Шумило, ЧСВВ

У минулому епізоді ми розпочали огляд навчання ІІ Ватиканського Собору, який стосується ієрархічного устрою Церкви, зокрема єпископату. У цьому епізоді продовжимо розгляд особливостей ідентичності єпископів, представивши особливості їхньої апостольської місії та єдності з Наступником апостола Петра, видимою основою єдності Церкви.

Провід Церкви Христової

Обов’язок проповідувати Євангеліє безпосередньо поєднує єпископів з апостолами. «Єпископи – то вісники віри, які приводять до Христа нових учнів; справжні вчителі, наділені авторитетом Христа, які проповідують віру дорученому їм народові, щоб він її прийняв і втілював у звичаях», – навчає соборовий документ Lumen Gentium. Єпископи є наступниками апостолів, покликані продовжувати їхню місію. Як навчає Догматична конституція про Церкву, апостоли були безпосередніми свідками воскреслого Христа, а їхні наступники – свідки божественної й католицької доктрини, наділені авторитетом Христа. Завдання апостолів полягало в заснуванні Церков. Єпископи ж покликані підтримувати засновані Церкви, щоб довершувати й утверджувати розпочате діло апостолів. Апостольське завдання, присутнє в єпископському сані, має пастирський характер і стосується учительства, літургії та проводу Церкви. З цього випливають три основні обов’язки єпископа: навчати вірі, освячувати та управляти.

Завдання освячувати передбачає багатоманітні конкретні завдання, які торкаються молитви, головно звершення Євхаристії та інших Святих Таїнств, щоб єпископ у такий спосіб передавав довіреному йому Божому народові Божу благодать із повноти Христової святості. Щодо обов’язку управляти, то Догматична конституція про Церкву так навчає: «Єпископи правлять довіреними їм місцевими Церквами як намісники та посланці Христові: порадою, переконуванням, прикладом, а також авторитетом і священною владою, яку мають використовувати лише задля укріплення свого стада у правді і святості, пам’ятаючи, що більший нехай буде як найменший, а наставник – як слуга (пор. Лк. 22, 26-27)». Соборовий документ наголошує, що єпископ має здати звіт Богові за душі тих, хто був йому доручений, а тому закликає мати за приклад Ісуса – Доброго Пастиря, який прийшов послужити іншим. «Будучи, як апостол Павло, боржником перед усіма, хай буде він готовий усім проповідувати Євангеліє (пор. Рим. 1,14-15) й заохочувати своїх вірних до апостольської та місійної праці. А вірні мають триматися єпископа, як Церква – Ісуса Христа, а Ісус Христос – Отця, щоб усе змагало до єдності і збагачувалось на славу Божу (пор. 2 Кор. 4,15)», – підсумовує Догматична конституція Lumen Gentium.

Першість Наступника апостола Петра

ІІ Ватиканський Собор навчає, що видимою основою та початком єдності віри й сопричастя вважається єдність єпископів з єпископом Риму – Наступником апостола Петра. Отже, служіння єпископів повинно відзначатися єдністю з апостолом Петром наших днів. Ця видима основа єдності безпосередньо пов’язана із характерною першістю апостола Петра серед апостолів, яку можна простежити у Євангеліях та Діяннях апостолів, а згодом – у навчанні святого Іринея Ліонського та інших Отців Церкви. Ця особливість стала частиною богословського самоусвідомлення Церкви і, орієнтуючись на біблійні витоки, вона офіційно проголосила догму про першість Папи Римського в конституції Першого Ватиканського Собору «Pastor Aeternus». Соборовий документ Lumen Gentium зазначає: «Колегія, або ж корпус, єпископів має авторитет лише разом з її головою, Римським Архиєреєм – Наступником апостола Петра, і за умови цілковитого збереження його влади першості щодо всіх – і пастирів, і вірних». На доказ цього наводиться біблійний факт, що владу в’язати і розв’язувати, яка була дана апостолові Петрові (пор. Мт. 16,19), як відомо, було також надана колегії апостолів, об’єднаній з її главою (пор. Мт. 18,18; 28,16-20)».

Низка історичних документів Церкви першого тисячоліття підтверджує ключову роль єдності з єпископом Риму. Погляньмо лише на історію Антіохійського єпископа Павла Самосатського (+275). У 269 році сімдесят єпископів, священників та дияконів зібралися в Антіохії на собор, щоб розглянути його вчення, яке стосувалося заперечення віри в Пресвяту Трійцю та божественність Христа (т. зв. монархіанство). Учасники собору засудили вчення єпископа Павла як єресь, а його самого позбавили єпископського сану, обравши на його місце іншого єпископа – Домнуса І. За результатами собору було надіслано відповідні листи до єпископів Риму та Олександрії, про що згадує церковний історик Євсевій Кесарійський. Однак через відсутність тодішніх консультацій з духовенством та вірними єпископ Павло Самосатський поставив під сумнів авторитет собору та домігся від тодішньої цивільної влади продовження свого служіння ще на чотири роки. Згодом скликано трибунал, на якому обидві сторони мали представити свої аргументи. Опісля новий імператор Авреліан постановив, що єпископський осідок в Антіохії належатиме тому, кого визнає та призначить єпископ Риму. Римський осідок підтвердив рішення Собору: Павла Самосатського з ганьбою вигнано з міста, а про його життя більше нічого не згадується. Цей та інші схожі випадки засвідчують, що легітимність єпископа протягом тривалого періоду була пов’язана з єдністю з єпископом Риму. Зокрема, у першому тисячолітті Церква на Сході й Заході була єдиною щодо збереження апостольської віри, продовження апостольської спадкоємності та визнання першості єпископа Риму, а собор Римської Церкви визнавався всіма Церквами останньою інстанцією у вирішенні конфліктів.

Колегія єпископів та її Глава

ІІ Ватиканський Собор навчає, що колегія єпископів не існує без глави – Наступника апостола Петра, а разом із ним виражає верховну й повну владу над усією Церквою. Верховна влада Церкви може здійснюватися двома способами: або самостійно через главу (Папу), або через главу та членів Колегії єпископів. Прикладом другого способу здійснення верховної влади Церкви є Вселенський Собор, де Папа і Колегія єпископів діють як єдине ціле, забезпечуючи єдність і вселенськість Церкви. Своєю чергою, перший спосіб безпосередньо пов’язаний із першістю Наступника апостола Петра щодо пастирів та вірних. «Римський Архиєрей, силою свого завдання Намісника Христового і Пастиря всієї Церкви, має в Церкві повну, верховну і повсюдну владу, яку завжди може вільно здійснювати», – навчає Догматична конституція про Церкву. Проте в цьому випадку також враховується єпископська традиція та думка Церкви. Іншими словами, коли Наступник апостола Петра діє без залучення колегії, він діє «seorsim sed non separatium» (самостійно, однак не ізольовано). Своєю чергою окремі єпископи мають владу навчати (munus docendi) та управляти (munus regendi) у своїх єпархіях / дієцезіях, однак у гармонії з верховною владою Папи. Папа та Колегія єпископів діють у єдності: влада Папи підтверджує та захищає владу єпископів, а єпископи служать Папі своєю порадою (наприклад, через Синоди єпископів).

Окрім пріоритетної ролі Наступника апостола Петра, ІІ Ватиканський Собор вказує на визначальне служіння єдності окремих єпископів у контексті Вселенської Церкви. «Кожен із єпископів є видимим началом та основою єдності у своїх місцевих Церквах, які сформовано на образ Вселенської Церкви і в яких перебуває та з яких складається одна й єдина вселенська (catholica) Церква. Тому єпископи представляють кожен свою Церкву, а всі разом із Папою – всю Церкву в сув’язі миру, любові та єдності», – навчає Догматична конституція Lumen Gentium. У цьому навчанні напрочуд ясно представлено особливість колегії єпископів: єпископи є єдиним цілим, а не ізольованими єпископами, так само як окремі Церкви становлять єдину Вселенську Католицьку Церкву, а не порізнені Церкви. Тому Вселенська Церква – це єдність місцевих Церков не за принципом кількісного додавання, а за принципом внутрішньо якісного зв’язку. Такий тип єдності, властивий католицизму, переплітається з єдністю між єпископами і, в певному сенсі, випливає з неї.

_____________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 20-23,25.

P. GOYRET, Il Papa, i vescovi, i sacerdoti e i diaconi, (Quaderni del Concilio, vol. 20), Shalom editrice 2022, 27-29, 45,47.