Йозеф Ратцінґер про святу Моніку як ікону Церкви, що приймає і залишає вільними

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

«Ратцінґер і Церква, що приймає, залишаючи вільними», – редакторську колонку під такою назвою цими днями опублікував Редакційний директор Дикастерії у справах комунікації. В ній він ділиться думками про проповідь кардинала Йозефа Ратцінґера, яку той виголосив 29 листопада 1981 року під час освячення парафіяльного храму святої Моніки в Мюнхені, чотири дні після того, як було оголошено про його призначення Префектом Конгрегації віровчення. Проповідь нещодавно була опублікована в книзі «Віра майбутнього», що містить проповіді майбутнього Папи, які досі були опубліковані лише німецькою мовою.

Уособлення Церкви

«Страждаючи, вона навчилася дозволяти йому йти своїм шляхом, без примусу. Вона навчилася миритися з тим, що його шлях був зовсім іншим», ніж вона собі уявляла. Тодішній архиєпископ Мюнхена, за словами Торніеллі, у проповіді представляє постать матері Августина як живий досвід того, чим є Церква у своїй найглибшій сутності. «У ній, – зазначав Йозеф Ратцінґер, маючи на увазі Гіппонського святого, – він пережив досвід Церкви як особи, Церкви особисто, так що для нього вона не була якимось апаратом, що здається чимось дуже далеким, структурами, які є дещо незрозумілими. У цій жінці особисто було присутнє те, чим є Церква». Августин, згадував кардинал, писав про свою матір: «Вона не тільки дала мені це тілесне життя, але й дала мені простір серця, дала мені простір життя, в якому я міг стати чоловіком». Людина, стверджував проповідник, «потребує простору довірчих стосунків, любові; і сенсу, який дозволяє їй йти в майбутнє».

Життєвий простір

Як зауважує Андреа Торніеллі, цей «життєвий простір» має мало спільного зі «структурами ідеальних», які «відокремлюються від світу, засуджуючи його». Навпаки, він чудово змальовує обличчя гостинної Церкви, яка поважає свободу всіх і час кожного. Так само, як Моніка поводилася зі своїм сином, вважаючи, за словами кардинала Ратцінґера, «необхідною умовою для формування цього життєвого простору залишити його вільним». Вільним помилятися, вільним слідувати своїм плотським пристрастям... Моніка «вміла чекати. Вона зуміла прийняти конфлікт між поколіннями. Страждаючи, вона навчилася дозволяти йому йти своїм шляхом, без примусу. Вона навчилася миритися з тим, що його шлях був зовсім іншим, ніж той, який вона, у вірі, запланувала для нього; і все ж вона навчилася любити його, бути поруч, не покидати його, залишаючи йому свободу бути собою. У своїй відкритості, чекаючи, даючи йому свободу стати собою – не нав'язуючи йому віру, а просто будучи поруч з ним як людина, як мати, – саме так вона передала йому віру», – говорив майбутній Папа.

Ставати Церквою особисто

За словами Торніеллі, це дуже промовисті слова для батьків, вихователів і, загалом, для тих, хто проповідує Євангеліє. Церква як «простір життя, свободи, надії». Майбутній Папа коментував: «Я вважаю, що сьогодні існує багато підозр і неприязні до Церкви... тому що ми дуже мало відчуваємо Церкву як особу, дуже мало відчуваємо Церкву особисто. Ми чуємо про неї лише як про структуру, установу та апарат. Але Церква зможе існувати, і ми зможемо вкоренитися в ній, і вона зможе стати нашою батьківщиною, лише якщо вона й надалі існуватиме в людях. Цей простір, усі простори – також зали, де ми проводимо вільний час і зустрічаємося – повинні бути простором, який допомагає нам ставати Церквою особисто один для одного; простором, який є для нас життєвим простором, матір'ю, кимось, хто надає нам місце довіри і можливості жити».