Віра Церкви (51): Церква – месіянський народ
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Продовжуємо наші роздуми над Церквою, яку ІІ Ватиканський Собор називає Божим народом. У сьогоднішньому епізоді поглянемо на тяглість між богообраністю Ізраїлю та конститутивними складовими Церкви.
Церква – відновлення єдиного Божого народу
Одного разу Ісус, побачивши Єрусалим, заплакав над ним, передбачаючи його загибель: «Бо прийдуть дні на тебе, і вороги твої валом тебе оточать і тебе обляжуть, і стиснуть тебе звідусюди» за те «що ти не зрозумів часу твоїх відвідин» (Лк. 19, 41,44). З 70-го року після Різдва Христового великий єрусалимський храм, нещодавно реконструйований Іродом Великим, перетворився на купу руїн, які так і залишилися стояти пусткою. Християни облишили їх, інтерпретуючи це як Божий суд над невірністю євреїв. Єрусалим є уособленням усього ізраїльського народу, який відкинув Месію – Ісуса Христа, ту Добру Новину, про яку пророкували численні пророки. Ісус констатує: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, – але ви не бажали!» (пор. Мт. 23,37; Лк. 13,34). Вся діяльність Ісуса виражає останній пророчий заклик для Ізраїлю розпізнати довгоочікуваний прихід Месії.
Зібрати розпорошений Божий народ – це одна з головних цілей Ізраїлю після Вавилонського вигнання (див. Втор. 30,1-6; Єз. 37,21). Ісус є свідченням неперервності цієї місії. З одного боку Він демонструє тяглість зі Старим Завітом, прирівнюючи апостолів до дванадцяти племен Ізраїлю (Мт. 3,14; Ів 20,19-23; Одкр. 21,14), а з іншого – оновлює бачення Божого народу, яким відтепер є Церква на основі Нового Завіту (пор. 1 Кор. 11,25). Соборний документ Lumen gentium навчає, що Церква має за главу Христа, а також володіє гідністю і свободою дітей Божих, в серцях яких Святий Дух мешкає як у храмі. Законом цього народу є нова заповідь – любити інших так, як сам Христос полюбив нас (пор. Ів. 13,34); його мета – поширення Божого Царства, яке на землі започаткував Христос. Таким чином Церква є знаряддям спасіння для всіх, і тому Христос посилає Своїх послідовників до різних народів як світло світу і сіль землі (пор. Мт. 5,13-16).
Як зазначає Догматична Конституція про Церкву, новий Божий народ відроджений не на основі етнічного походження чи кровної спорідненості, а з води і Святого Духа (пор. Ів. 3, 5-6). Таким чином людина прилучається до Церкви через Святе Таїнство Хрещення. На відміну від тілесного народження, яке є видимим, народження від Святого Духа не видно, оскільки Дух невидимий. Однак на основі віри в Ісуса Христа, Який прийшов у цей світ, щоб дарувати людині нове – Боже – життя, вона входить у нову дійсність. Хрещення водою в ім’я Пресвятої Трійці є видимим знаком невидимої дії Святого Духа. Так само як від батьків людина отримує тілесне життя, так у Святому Таїнстві Хрещення вона отримує життя Духа, життя нової людини. Христос навчає, що з цього народження постане нова спільнота, яка називається Церквою. У такий спосіб Христос збирає Божий народ, про що свідчить термін «Церква», який у грецькій мові означає спільноту осіб, зібраних Богом (Ἐκκλησία).
Співвідношення між Церквою та Ізраїлем
Ізраїль не прийняв свого Месії, не отримав того чого прагнув, і відтепер Божим народом є Церква. Про цю спадкоємність між Ізраїлем і Церквою чудово розповідає апостол Павло в одинадцятій главі послання до Римлян. Він пояснює як ізраїльський народ відкинув Божий задум спасіння, а погани, тобто всі народи землі, стали його частиною. Використовуючи метафору оливкового дерева, він зазначає, що хто не вірить у Божого Сина, того Небесний Отець відтинає наче оливкову гілку, адже той більше не має в собі життя. Однак якщо Ізраїль відпав від Божого задуму, то не назавжди. Завдяки Божій благодаті він усе ще може увійти до оновленого Божого народу та бути знову прищепленим до життя. Немає такої віри, яка не могла б впасти в невіру, і немає такої невіри, яка не могла б перетворитися на віру. У домі Небесного Отця є місце для всіх; Христос має силу прищепити відмерлу гілку, щоб вона знову сповнилася живильними соками дерева.
Натомість всі інші народи завдяки вірі в Ісуса Христа увійшли до Божого плану завдяки хресній жертві Ісуса Христа. Апостол Павло застерігає членів Церкви, щоб вони не вихвалялися своєю вибраністю, адже самі раніше були наче дичка оливна, яку було прищеплено до святого дерева, ставши співучасниками оливкового соку, яким є Христос, і кореня, на якому раніше зростав ізраїльський народ. Таке застереження стосується християн, щоб вони не вихвалялися своєю вірою, принижуючи інших. На жаль, впродовж історії неодноразово зневага до євреїв проявлялася не найкращим чином. Своєю чергою Папа Іван Павло ІІ назвав їх старшими братами по вірі, які, на жаль, не прийняли Месію, якого очікували. Приналежність до Христової Церкви повинна спонукати християн до вдячності за те, що Бог виявив до нас, грішників, своє милосердя та благодать. Господь бажає навернення всіх людей, любить усіх однаково, щоб кожен пізнав у своєму житті світло Христа – корінь віри, який дає поживу і зростання.
Отож Церква виокремлює себе з Ізраїлю як народ, який увірував у Христа і безпосередньо звертається до Нього як до Месії-Спасителя. У цьому контексті ІІ Ватиканський Собор називає Церкву месіянським народом, оскільки вона є знаком і знаряддям спасіння. «Як Ізраїль по тілу, що мандрував пустинею, вже тоді звався “Церквою Божою” (Неєм. 13,1; пор. Чис. 20,4; Втор. 23,1), так і новий Ізраїль, що крокує нашими часами й майбутнього та постійного міста шукає (пор. Євр. 13,14), теж називається Церквою Христовою (пор. Мт. 16,18), бо Христос придбав її власною кров’ю (пор. Ді. 20,28), сповнив своїм Духом і оснастив гожими засобами для видимої і суспільної єдності. Бог скликав тих, хто з вірою спозирає на Ісуса як на творця спасіння і начало єдності й миру, і з них заснував Церкву, щоб вона була для всіх і кожного видимим таїнством цієї спасительної єдності», – підсумовує Догматична Конституція про Церкву.
Означення Церкви як Божого народу можемо часто зустріти, зокрема, у творах Отців Церкви. Святий Августин навчає: «Церква – це вірний народ, розсіяний по всьому світу». Розкиданий по світу, він об’єднується завдяки своїй приналежності до Христа. А тому поряд з Божим народом Церква окреслюється також як Тіло Христове (1 Кор. 12,27; Рим. 12,5), що є найвищим виразом єдності християнської спільноти з символічним образом людського тіла як соціальної одиниці. Гармонійне поєднання між двома новозавітними означеннями Церкви можемо побачити у виразах кількох авторитетних богословів. Ів Конґар писав: «Церква – це справді Божий народ, який існує в стані Тіла Христового», оскільки, за словами Йосифа Ратцінґера, «Церква є Божим народом виключно в Тілі Христовому і через Тіло Христове».
Ці твердження допомагають поглибити розуміння Церкви як Божого народу там, де ще не повністю виражається її христологічний характер. Церква – це Божий народ, який реалізується в особливій формі, у формі Христового Тіла, яке стало таким завдяки дії та силі Святого Духа. Ця перспектива вказує на центральне значення Євхаристії для існування Церкви. За посередництвом цього дару Церква щоразу стає тим, чим вона є. Божий народ належить Богові й не є власністю жодної культури, уряду чи нації. Церква є Христовим Тілом, де через Святого Духа Христос тісно єднає вірних із Собою, особливо в Святому Таїнстві Євхаристії.
_________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 9.
S. PIÉ -NINOT, Il Popolo di Dio, (Quaderni del Concilio, vol. 18), Shalom editrice 2022, 12-13, 17.
