Представник Карітасу про допомогу людям зимою: пріоритет – найуразливіші особи
Світлана Духович – Ватикан
У ніч проти 9 січня 2025 р. російські війська вкотре здійснили масований обстріл України, атакувавши енергетичну інфраструктуру та житлові будинки. Внаслідок атаки на Київ четверо людей загинули, щонайменше 26 отримали поранення. Російського удару зазнав також об’єкт критичної інфраструктури на Львівщині. У суботу, 10 січня, пресслужба Київської міської адмінастрації повідомила, що у столиці запровадили аварійне відключення електроенергії. Зупинено роботу систем водопостачання, теплопостачання, електротранспорту.
З настанням зими та постійними російськими обстрілами енергетична криза в Україні перетворилася на одну з найгостріших проблем. Багато людей змушені жити без опалення, часто зовсім поруч із лінією фронту, і виживання стає щоденною боротьбою. Про це в інтерв’ю ватиканським медіа розповів Валентин Бебік, Директор департаменту дистрибуції гуманітарної допомоги «Карітасу України». Він розказав про труднощі, з якими стикаються найбільш вразливі верстви населення, наголосив на важливості гуманітарної підтримки та міжнародної солідарності, а також підкреслив відданість працівників «Карітасу», які щодня працюють на передовій гуманітарних викликів, щоб допомогти тим, хто цього найбільше потребує.
Якими тепер є основні напрямки, у які ви спрямовуєте гуманітарну допомогу?
Зрозуміло, що зараз основний пріоритет – це зимівля. Тобто ми зробили добру підготовку, підготовка до зимування насправді починається з осені, коли плануються проєкти, шукається фінансування. Зараз ті громади, ті люди, які перебувають близько до лінії фронту – умовно це 0-30 км, – отримали гранти на придбання опалювальних матеріалів, отримали опалювальні матеріали в натуральному вигляді. І тепер основний фокус на тому, що ми ще не встигли зробити або не передбачили. От зараз, зважаючи на енергетичну кризу, яка в нас є, ми робимо дистрибуцію і павербанків, і невеличких зарядних станцій типу EcoFlow. Це окрім тієї допомоги, яку ми надаємо постійно. Ми говоримо про 0-30 кілометрів як пріоритет, тому що там перебуває найбільш уразливе населення. Багато людей зараз вивозять в евакуацію. Ми знаємо, що багато населених пунктів потрапило під примусову евакуацію, тому що там небезпечно перебувати. Ми також беремо в цьому участь. Тобто ми приймаємо людей у транзитних центрах, відправляємо їх далі в місця тимчасового перебування. Залежно від категорії, в нас є кілька типів таких місць. Ну і ми надаємо допомогу також у більш безпечних територіях, умовно безпечних, тому що сьогоднішній [ред. – 9 січня] обстріл Львівської області показав, що в нас немає безпечних територій – усі під загрозою, і будь-який регіон або населений пункт може опинитися без електропостачання і без постачання теплової енергії, без опалення. Тому «Карітас України» працює в усіх регіонах, але контекст допомоги є різним.
Скажіть, будь ласка, як ви здійснюєте моніторинг потреб на такій великій території і в надзвичайно складних обставинах?
«Карітас» — це частина Церкви, і «Карітас» є інтегрований у громади. В нас немає такої розгалуженої мережі, як, наприклад, у Польщі, чи в Німеччині. Але, тим не менш, у кожному регіоні є кілька «Карітасів» — єпархіальних, парафіяльних, — які надають допомогу і які розуміються на потребах людей. І якщо стається якась кризова ситуація, в нас налагоджена комунікація з парафіяльними й єпархіальними «Карітасами», і ми відразу отримуємо інформацію від отців, які є директорами, і тоді вже плануємо наше реагування. Іноді це відбувається дуже швидко, іноді нам потрібен час на підготовку, якщо ми маємо справу з масштабною кризою.
Повномасштабна війна в Україні триває майже чотири роки, і відомо, що гуманітарні допомога з-за кордону значно зменшилася. Чи вистачає вам ресурсів, щоб відповідати на потреби людей?
Ми є в цій міжнародній спільноті, яка допомагає людям в Україні. Маємо фінансування як приватне, так і інституційне – від держав. Але цих ресурсів недостатньо. І це одне з наших невеличких завдань – зробити так, щоб люди, працівники «Карітасу», приймали таку реальність: ми не можемо допомогти всім. Ми фокусуємося на найбільш уразливих верствах населення і скеровуємо туди допомогу. Не забуваємо нікого, без дискримінації за будь-якою ознакою. Але наш фокус – це найбільш вразливі верстви населення. Якщо зараз говорити про цю енергетичну кризу, наприклад, останній обстріл залишив без електропостачання Запоріжжя і Дніпро, в тому числі лікарні, зокрема ті медичні заклади, де люди перебувають у реанімаційних відділеннях, то ми розуміємо, що це найбільш вразлива група населення: або малі діти, або хворі люди, які перебувають удома. Це ті групи, на яких ми концентруємося. Тому так, ресурсів недостатньо. І, напевно, неможливо сказати, що їх колись буде достатньо. Бо чим довше триває ця війна, тим більше зростає кількість людей, що належить до вразливої верстви населення.
Що означає жити в цей час в Україні, особливо в холодну пору? Я вже не кажу про вразливих людей, а, наприклад, про середньостатистичну людину в Києві.
Важко це описати. Я дуже часто їжджу в населені пункти близько до лінії фронту. І люди там, які без опалення, мерзнуть і навесні, і восени. Тобто коли в квартирах або будинках температура +5 чи +7, і це триває днями й ночами, люди постійно мерзнуть. Коли приходить зима і ще й трапляються обстріли, яких дуже багато, то люди залишаються без даху над головою, без вікон, і обігріваються, як можуть. От я зараз у Києві. У Києві також важко, багато зруйнованого. Насправді мене це досі вражає, попри те, що це триває вже стільки років. У такому великому місті, як Київ, я бачу райони, розбиті внаслідок ракетних обстрілів. Я розумію, як людям важко, але в малих громадах людям набагато важче, тому що в них немає ресурсів для того, щоб знайти собі прихисток, тепло, зігрітися, поїсти гарячої їжі. Зараз важко переоцінити важливість гарячої їжі. Коли до наших транзитних центрів привозять людей із сіл, близьких до лінії фронту, люди іноді плачуть від того, що отримали гарячу їжу, бо кілька тижнів були без гарячої їжі. Бо якщо немає газу, якщо людина живе в місті, де немає дерев – уже всі дерева повалені, порубані, – то людина їсть те, що може. І коли вона навіть отримує порцію макаронів швидкого приготування, у неї виникають дуже сильні емоції від цього. А стосовно дерев, то під час обстрілів їх зносить осколками. Місцеві мешканці використовують ті дерева, які можна використати, для опалення. Знаєте, я роками працював у Краматорську, у Покровську і в Авдіївці, і неможливо собі уявити, що в якийсь момент вони можуть стати просто пустелею, мертвим містом. Але вони такими стають, і це щось неприродне. Уявити собі це дуже важко, але так воно є. Сьогодні був обстріл Львова – там теж важко людям. Київ постійно під обстрілами: в середньому це два рази на тиждень. Це дуже важко. Сьогодні [ред. – 9 січня] є загиблі в Києві. Але, знаєте, на сході країни – у Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Херсонській областях – усе набагато важче.
Ви спілкуєтеся з багатьма людьми з різних регіонів. Що б ви могли сказати загалом про моральний стан людей?
Якщо говорити про стан бенефіціарів, тобто людей, які потребують допомоги, то він є важким. Я бачив тих людей, яких евакуйовували. Знаєте, ми намагаємося спілкуватися з людьми, щоб як «Карітас» мати дані для оцінки потреб, для моніторингу, щоб інтегрувати їх у найбільш кризові території. Але як ми можемо говорити про потреби людини, яка навіть не може говорити після того, як її вивезли? Це недоречно. Тобто людину треба просто обігріти, нагодувати, дати спокій на кілька днів, а вже потім із нею, можливо, можна говорити. Але це важкі люди в спілкуванні. А якщо говорити про наші організації «Карітас», то, наприклад, потужна організація «Карітас Краматорськ», яка зараз займається евакуацією в Донецькій області. Ми з ними говорили і запитували: «Як ви бачите перспективи на 2026 рік?». Відповідь мене вразила, хоча вона і була очевидною: «Нам би дожити до завтра», – сказали працівники організації. І я розумію, що є розмови про стратегічне планування, відновлення України тощо, але від людей, які перебувають у процесі фізичного виживання, у постійних намаганнях утримати себе внутрішньо в якомусь робочому, живому стані, ми цього не почуємо. Бо їм треба дожити до завтра – і це все. Не потрапити під удар, спробувати допомогти іншим людям. Знаєте, для мене «Карітас» – це, насправді, люди, які теж потребують. І це чудово. Щоразу, коли я опиняюся на сході України з нашими організаціями, я просто в захваті від них: це чудові люди, чудові директори-священники.
Як Ви самі тримаєтеся в таких непростих обставинах?
За більш ніж десять років війни – бо для мене війна почалася тоді, коли російська армія перейшла кордон з Україною, а це був серпень 2014 року, – я проходив через різні стадії: і емоційний підйом, і сподівання, які в нас були, що це швидко закінчиться, і втому, і вигорання… Насправді було все. І зараз це просто процес, це життя. Я не пам’ятаю свого життя у 2012 році. Колись я був іншою людиною, а зараз я той, ким є. У «Карітасі» я працюю досить давно – вже з 2014 року. Я не уявляю собі життя без «Карітасу», без усього того, що ми робимо. Робимо ми багато, і це чудова робота, чудове служіння. Цього, що ми робимо, недостатньо – ми можемо робити набагато більше, і на це потрібні сили. І тому, знаєте, треба працювати «частинами», подібно як у спорті: коли ноги втомилися бігати – піди підтягнися. Так само і в нас: коли втомився писати й відповідати на пошту, їдь у відрядження, подивися, як людям важко жити, виживати в цьому. І ти приїжджаєш уже з натхненням, із силами працювати далі. Ти розумієш: якщо не ми, то хто? Якось так. Тому все добре. Важко, втомлені, не висипаємося, але все добре – ми працюємо.
Що б ви хотіли сказати читачам і слухачам у різних країнах світу?
Користуючись нагодою, хочу висловити величезну вдячність усім, хто допомагає Україні. Величезна вдячність за ту солідарність. Коли відчуваєш підтримку через спілкування, через візити чи різні проєкти – це так чудово! Ти розумієш, що християнський світ – це дійсно світ братерства, де люди підтримують одне одного. Тому велика вдячність і людям, і Богові за те, що Він створив світ таким, у якому можна відчути те, що дає християнство людям.
Знаючи, що ви перебуваєте в Києві – місті, яке сьогодні вчергове зазнало обстрілів, – вражає почути від вас слова вдячності «за такий світ»…
Знаєте, якщо їсти постійно торти, то людина ніколи не відчує солі цього життя. На жаль, так влаштовано: часто для того, щоб ми відчули Божу силу, нам треба опинитися в якійсь біді. Там, де людських сил не вистачає, щоб врятуватися, вийти з цього, тоді дійсно людина відчуває Боже втручання. Я бував у таких ситуаціях, коли людина не змогла б урятувати, а Бог рятує.
